a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

З ким би я хотіла відсвяткувати 8 березня

Сильні жіночі образи літератури і кінематографу

Скоро 8 березня – Міжнародний жіночий день. Уже декілька років у сучасній Україні почалися правильні, на мою думку, тренди, які віддаляють нас від розуміння цього свята, як свята «весни і краси» з традиційним тюльпанчиком «жіночому колективу», і наближають до дискусії про права і можливості жінок в минулому та сучасності. 

Історія емансипації та фемінізму довга, драматична, цікава і нерівномірна в різних країнах. Якщо ви хочете перевірити свої знання в цій темі, а також декілька разів сильно здивуватися, то можна почати цю статтю з нашого квізу «Не тюльпани, а права».

Я довго думала перед написанням цієї статті, який аспект із масиву жіночих питань я би хотіла обговорити, і обрала собі скласти топ-5 жіночих образів у літературі та кінематографі, які для мене є вираженням ідеї women’s empowerment (розширення прав і можливостей жінок), про яку зараз багато говорять у цілому світі. Це сильні, надихаючі і непересічні героїні, які з’явилися ще тоді, коли ніхто не обговорював «Ферзевий гамбіт» або, як кажуть нині, «коли це ще не було мейнстрімом», і що важливо – актуальні і сьогодні. Моя суб’єктивна п’ятірка, з ким би мені хотілося відсвяткувати 8 березня. Певно, більшості з вас ці героїні будуть знайомі, але може статися, що захочеться щось перечитати/передивитися перед святом для резонуючих емоцій. 

№1:

Якщо запитати мене, який літературно-кінематографічний образ сильної жінки мені згадується найпершим, я назву Кларіссу Старлінг із «Мовчання ягнят» і «Ганнібала». Романи цієї серії написав Томас Харріс, який багато працював як журналіст із кримінальними справами і головним героєм цієї книжок є Ганнібал Лектор – серійний маніяк-вбивця, який не завжди поводиться, як маньяк, а часто, як естет і філософ. Протистоїть йому і співпрацює з ним (у різних пропорціях) Кларісса Старлінг – молода курсантка Академії ФБР у Квантіко, а пізніше агентка ФБР. Її образ у книзі прописаний надзвичайно тонко і з купою нюансів – вона жінка, яка досягла успіху в чоловічій професії, в неї є свої переживання і травми, а в характері неймовірно поєднуються рішучість і витонченість, інтуїція і розум, а також зворушливий пошук справедливості в такому далекому від цього поняття світі. Її характер повний протиріч, вона не супер-жінка і не залізна леді, але при цьому саме вона не боїться говорити з Лектором, відкривати свої слабкі сторони, ловити маньяків і боротися з цинізмом колег. Історія Ганнібала Лектора є досить унікальним явищем, коли не знаєш, що порадити – книжки чи екранізації, бо і те, і інше – зроблено дуже якісно і вдало. Єдине, що можу натякнути тим, хто дивився лише фільм, що в книжці інша кінцівка. Кларісса з’являється у двох заключних частинах, а в екранізаціях Джонатана Деммі і Рідлі Скотта цей образ зіграли Джоді Фостер і Джуліана Мур. Зараз ми бачимо нові спроби розкрити її образ у серіалі «Кларісса», де героїню зробили вже максимально головною і прибрали Ганнібала, але, як на мене, то вийшло значно слабше (хоча це тема для іншої дискусії). Лише додам, що Томас Харріс випустив після довгої письменницької перерви новий роман «Карі Мора», головною героїнею якого теж є яскрава, харизматична і сильна жінка, яка доглядає будинок, що колись належав Пабло Ескобару. Не буду спойлерити, але книжка вже перекладена українською. 

№2:

Говорячи про мотивуючі жіночі образи, важко не згадати неперевершену четвірку ХІХ століття в британській літературі – сестер Бронте і Джейн Остін. Ці жінки подарували нам не лише свої власні історії емансипації (в часи сестер Бронте книжки з бібліотеки для них мусив брати їхній брат, а перші твори вони видавали під чоловічими псевдо), а і дуже важливі жіночі персонажі. Узагалі, роздумуючи над феноменом сестер Бронте і Джейн Остін у британській літературі, я часто думаю, наскільки саме їхні історії вплинули на наше бачення Британії тієї доби. Свідченням тому є години фільмів і серіалів про цей час, в яких саме з їхніх романів з’явилися сильні і живі жіночі образи, характери, а потяг до освіти й осмисленого вибору життя романтизував для нас той час сумних платтячок, вилизаного пуританства і важких хвороб.

Не дивно, що в історії Джейн Ейр з однойменного роману Шарлотти Бронте часто більш популярна і обговорювана любовна лінія з містером Рочестером на коні та на фоні вітряного пейзажу (класика романтичної літератури, де погода теж грає головні ролі), але все ж таки це більше історія про силу духу головної героїні. Маленька і тендітна жінка проносить крізь своє життя міцний стержень свободи і гідності, не кориться ні обставинам, ні бідності, ні своїй родині, ні майбутньому, де бути гувернанткою її єдина можливість на таку сяку свободу, ні навіть найбільшому коханню в момент, коли воно обернулося обманом. Якщо передивлятися екранізації (а їх було дев’ять), то цікаво: що вони новіші, то менше в них приділяється уваги пошукам Джейн свого місця в чоловічому світі, і дедалі більше її романтичним почуттям і буремним пейзажам (хоча це вже, певно, тренд багатьох повторних сучасних екранізацій). 

№3:

Говорячи про романи ХІХ століття варто поговорити і про «Царівну» Ольги Кобилянської, що, на мою думку, нічим не поступається найкращим із них (а ще і підіймає багато актуальних питань для України). Наталя Верковичівна – молода дівчина, яка живе в приймах у родині свого дядька і має характерний набір всіх пов’язаних із цим проблем. Незважаючи на це, вона мріє «жити щасливо і прегарно», а також «дібратися до полудня» – полудень для неї це такий момент творчої повноти, свободи, спокою і краси. У повісті Кобилянська торкає багато тем – від жіночої долі до долі України через досить актуальні і нині рефлексії на теми справедливості, майбутнього (будучного), сили і творчості. Наталя, як і героїні Джейн Остін, хоче писати, але навіть заговорити про це в родині або з чоловіками не може. Також ми бачимо багато соціальної критики характеру героїні. Тут і звинувачення, що вона зверхня, і що «літає занадто високо думками», і що має занадто «тонке сумління», і що шукає собі безпідставно якогось «вищого чоловіка» (хоча очікується, що в її випадку треба віддаватися за першого ліпшого). І все це тому, що, на думку всього оточення, «ліпше було би держатися землі і йти давно убитим шляхом» – у цьому випадку слово «убитий», яке означає «проторений» досить метафоричне і нагадує мені відомий уривок Василя Стуса з листів до сина про «Лісову пісню»:

«Мавка – для дурних, Килина – для «розумних». Бо Мавка – це мрія, це коротке сонце в сірому житті, Мавка – це свято, великдень душі. А Килина – це сірі будні, це сало з часником, це повна макітра вареників і жодної зірки над головою».

№4:

Ще один яскравий жіночий образ дарує нам Стіг Ларсон у трилогії «Міленіум», яка найбільше відома читачам і глядачам за першою книжкою і фільмом «Дівчина з тату дракона». Хоча екранізація Девіда Фінчера першої книги мені видається стилістично і драматично потужною, а акторський дует Руні Мара і Деніель Крейг резонуючим, але якщо вас більше цікавить розкриття героїні як жінки і захисниці жінок, то в книжці про це значно більше. Ба` більше, феміністична тема наскрізь проходить через всю трилогію, і можна навіть сказати, є домінуючою, незважаючи на те, що це є детективні історії на політичні теми (що не дивно, бо Стіг Ларсен був відомим швецьким журналістом). Лісбет Саландер у дечому є уособленням Пеппі Довгапанчоха, і на це автор багато разів натякає різними символами і навіть іменем кота, але її образ є сучасним і дуже динамічним (тут і візуальна неформальність, і професія хакерки, і стратегічний розум, і незвичний спосіб життя). Зазнавши травмуючого досвіду в дитинстві, зустрівши чоловіків, які її використовували, знущалися з неї та користувалися її вразливим становищем, Лісбет починає вести свою власну війну проти «чоловіків, які ненавидять жінок» (саме таку оригінальну назву має роман шведською і саме так він перекладений українською) і робить це вражаюче ефективно та навіть, можна сказати, не без стилю. Якщо обирати між кіно і книжками, то тут мій вибір однозначний – читати.  

№5:

Якщо говорити про романи і їхні екранізації, то бачимо цікаву історію «Оповіді служниці», яка стала досить культовим сучасним серіалом і базується на книжці Маргарет Етвуд 1985 року. Якщо ви зберетеся читати цей твір (а він перекладений українською), то здивуєтеся, наскільки він невеликий, порівняно із серіалом, який має вже три сезони. Так, книжка дає нам лише базовий наратив, який у серіалі розкритий і доповнений, але ця історія виявилася популярною та сучасною і тридцять років тому, і зараз. За словами авторки, її роман написаний в жанрі «спекулятивної фантастики» – це, коли майбутнє стає реальністю без якихось технологічних досягнень, монстрів, космічних кораблів і базується лише на поведінці людей і політичних допустимостях. І справді, ми читаємо цю книгу і як майбутнє, і як минуле, і як сучасність. Ба` більше, після написання авторка регулярно з’являлася в ефірах із новинними вирізками, якими візуалізувала, що ризики увійти в таке майбутнє, яке вона описала, досить реальні. Серед тем, які розкриваються через боротьбу Фредової (жінок позбавляють імені і дають їм такі клички за іменем чоловіків, яким вони належать), є і пуританство, і державний контроль народжуваності, і конспірологічні теорії, і тоталітаризм, і безправ’я. І все це при нав’язуванні викривленої моральності, перехід до якої для мене був найбільш травматичним у книзі та серіалі. Може, тому я смикаюся постійно, коли читаю про допустиму/не допустиму довжину спідниці або про критику сексуальної освіти в школах. Адже відстань від такого буркотіння до реальної катастрофи може бути дуже короткою. Сама Фредова є важливою для мене тим, що не прагне бути геройкою і не вважає себе народженою до боротьби. Вона звичайна жінка, дружина та мати, яка ходила на звичайну роботу і жила абсолютно буденним життям мільйонів сучасних жінок. Але її образ посилюється і розкривається в надлюдських умовах принижень та втрат, і її героїзм стає її єдиним вибором, її логічною трансформацією жіночності та материнства. 

Додам ще трохи про серіал, який у цьому випадку, певно, перевершив книжку – дуже цікавими є візуальні рішення, і не тільки тому, що символізм кольорів і костюмів створює впізнавані образи, а і тому, що фільм майже повністю знятий на максимально загальних і максимально крупних кадрах. Така собі метафора тоталітаризму і закритого суспільства, коли ти маєш масштабні панорами суспільних парадів і мінімальний особистий простір зі свободою волі в межах виключно нагальних потреб (шкода, що любителі «сильної руки» і «страни, которую ми тойво» не часто такі фільми дивляться).


Художниця, кураторка

Залиште коментар