a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Сковорода – порогова постать сучасної української культури

Трьохсотлітній ювілей важливої для культури постаті – це гарна нагода заглибитися в аналіз її біографії та спадщини, особливо якщо це філософ, особливо, якщо це неоднозначний, несистемний і невловний філософ, яким був Сковорода. Тарас Лютий чудово на ньому знається. Ось-ось має вийти його ґрунтовна праця про Сковороду, тож про основні хитросплетіння ювіляра було доречно поспілкуватися саме з ним. 

фото автора

Як би ви охарактеризували ключові ідеї Григорія Савича?

Варто почати з того, що Сковорода був доволі різноплановим. Окрім трактатів, притч та діалогів, він писав поезію і байки, але навіть літературна творчість глибоко насичена філософськими ідеями.

Багато дослідників стверджують, що Сковорода – несистемний мислитель, який віддає перевагу символічному мисленню. Він оперує антитезами, крайніми протиставленнями. Це характерно для бароко, тому не дивно, що Микола Сумцов називав його останньою квіткою бароко в українській традиції.

Попри те, що Сковорода жив у так зване століття філософії та Просвітництва, його центрами тяжіння залишалися давньогрецька та римська філософія і середньовічна патристика. Якщо він і згадує Просвітництво, то радше полемізує з ним.

Сковорода розглядає систему буття як три світи: великий світ — макрокосм, малий світик, як він сам це називав, людини — мікрокосм, і символічний світ Біблії. Усі три мають дві натури – видиму і невидиму. Єдиний стрижень, що об’єднує його вчення, – це Бог.

Сковородинівське трактування Бога відмінне від православної традиції, філософ конфліктував з церквою. Він не дотримувався обряду, не ходив на літургії, пропагував символічну, а не буквальну інтерпретацію Біблії.

Щоб пізнати світ, людина, за Сковородою, має пізнати себе, відкрити свою невидиму природу, істинну людину, що прихована у зовнішній видимій оболонці. Пізнавши себе, людина зрозуміє, до якої діяльності схильна (сродна праця) і зможе взятися за неї, щоб досягти щастя, а заразом принести користь соціуму. 

Ще варто згадати про сковородинську концепцію тіні, що вказує на невидиму природу, яка стоїть за видимою, та ідею серця – як основу антропології. В нас часто говорять про кордоцентризм, як про емоційність, чуттєвість і нераціональність. Але у Сковороди серце складається з раціо і емоціо. І емоціо не превалює. Розумна основа Сковороди – не західний раціоналізм, а радше антична мудрість, розважливість, логос.

Сковорода – це більше практичний філософ, ніж теоретичний. Чи жив він сам за принципами, які проповідував?   

Про нього люблять казати, що він жив так, як вчив. І, за великим рахунком, те, що дійшло до нас у переказах і спогадах, підтверджує цю тезу.

Сродною працею Сковороди було викладання, але він був дуже принциповою людиною і не йшов на компроміси. Від нього вимагали змінити курс навчання на традиційний і відмовитися від інновацій, а він на це не пішов і був змушений залишити викладацьку роботу у Переяславській і Харківській колегіях. Другу частину життя Сковорода провів у садибах слобідських дідичів, навчаючи приватно. У якийсь період життя його можна було назвати світським аскетом. Він був вегетаріанцем, не виявляв інтересу до жінок, не вживав міцного алкоголю, але у деяких листах бачимо, як Сковорода розкошує винами і дякує своїм благодійникам за діжечку-другу. Він не був ханжею, дотримувався домірності у своєму житті.

У книжці, яка зараз пішла у друк, я розглядаю самовладання як ключову формулу філософії Сковороди. Вона походить від стоїків. Можна сказати, що цією формулою він послідовно послуговувався.

Ще один сковородинівський концепт – Епікур-Христос. В українській традиції Епікур вважався речником гедонізму, але насправді, він говорив про баланс чуттєвих та інтелектуальних насолод, без крайнощів задоволення і аскези. Сковорода це знав і також намагався шукати баланс, тримати контроль.  

Чому він не публікував своїх творів за життя?

Сковорода, вочевидь, знав історію Сократа, який, взагалі, не записував своїх творів, бо вважав, що фіксація на письмі думки – це ознака догматизму і марновірства. Протягом всього життя Сковорода удосконалював і переписував свої твори. А видати твір, на його думку, означало б зафіксувати його і позбавити себе можливості подальшого удосконалення.

Як би ви охарактеризували його ідентичність?

У самого Сковороди ми знаходимо «Мати моя Малоросія, тітка моя Україна». У його часи Малоросією звалася Гетьманщина, де він народився і сформувався, а Україною – Слобожанщина, де він прожив значну частину життя. Так він окреслив свою приналежність. Коли Сковорода подорожував на Московщину, то ніколи довго там не затримувався. Навіть коли його друг і учень Михайло Ковалинський покликав Сковороду до себе на Орловщину перезимувати, то він відмовився і хворий в дощ повернувся на Слобожанщину.

Мова Сковороди – це складне питання. Українська барокова культура допускала паралельне використання церковнослов’янської, книжної і простонародної української та латини. Контамінацію цих мов ми і спостерігаємо у Сковороди, але у XVIII ст. додався суттєвий тиск російської, особливо на Слобожанщині, і це відобразилося на мові філософа. Сам він називає свою мову малоросійською. Тоді цей термін не був зневажливим, і означав «український».

Юрій Шевельов виділяє три складники у мові Сковороди – церковнослов’янська, російська та українська, саме у такій послідовності. У ранніх творах – більше українських слів, у пізніших – російських.

У ранньомодерний час не випадає говорити про національну ідентичність, але перераховані факти однозначно вказують на вкоріненість Сковороди саме в українську традицію. Він не цитує жодного російського автора. Це український мислитель зі специфікою, характерною для тогочасної епохи.

Сковорода не реагував у творах і листуванні на доволі знакові історичні події, що припали на його життя – ліквідацію автономії Гетьманщини і Слобожанщини, Коліївщину, Французьку революцію. Чому так?

Російська імперія закладена у 1721 році, Сковорода народжується у 1722. Все його життя збігається з розкрученням маховика імперії. Можна провести паралель з філософами пізньоантичної доби часів завоювань Македонського. Людина класичної давньогрецької культури була громадянином полісу, активно жила його політичним життям, вчащала на агору. Македонський зруйнував полісну систему і цей уклад життя. Щось подібне відбувається з руйнуванням Гетьманщини і української автономії.

Щоб відмежуватися від цих процесів, Сковорода тікає у приватність, він не закривається у печері, а шукає однодумців-індивідів, що поділяють його переконання. Можна сказати, що Сковорода виховав багатьох прислужників імперії, зокрема Михайла Ковалинського і Василя Томару, але коли вони обоє пропонували йому скористатися своїми здобутками, він відмовив. Сковорода не засуджував своїх учнів, залишав за ними свободу, але не хотів поділяти з ними їхнього трибу життя. Він противився політиці завоювання і розчинення індивідуума у лоні імперії. Його цікавила політика культури, особливо класичних зразків.

Спадщина Сковороди трактується дуже по-різному. Деякі трактування навіть взаємовиключні. Які з них, на вашу думку, доречні, а які – занадто маніпулятивні?

Дуже важко знайти якісь концепції, які би виглядали максимально достовірними. Сковорода сам доклався до цього. На могилі він просив написати «Світ ловив мене, та не спіймав». Це невловна людина. Він не хотів, щоб про нього була якась однозначна інтерпретація, бо це значило б, що його таки спіймали і розкодували – звідси і несистемність його філософії.

У ХІХ ст. Сковороду сприймали як циніка, схожого на Діогена Синопського, який живе мало не в бочці і не дбає про свій побут. Існують навіть два дуже схожі міфи про обох філософів. Мовляв, Олександр Македонський почув про Діогена, прийшов до його бочки і сказав, що йому вдалося завоювати пів світу і він хоче схилитися перед визначним філософом і готовий виконати будь-яке його прохання, а Діоген у відповідь попросив Македонського відійди і не затуляти йому сонце. І є міф про Сковороду, який нібито пас вівцю, грав на сопілці, а до нього приїхала Катерина ІІ зі словами, що багато про нього чула і хотіла би покликати з собою у Петербург, де на філософа чекатимуть найвищі почесті, а Сковорода відповів їй, що сопілка і вівця – дорожчі царського вінця. Ці міфи вписували філософа в імперські наративи.

Українські романтики часто критикували Сковороду. Пантелеймон Куліш написав поему «Грицько Сковорода», де хвалив його за початок відновлення нашого народу, але водночас називав його мову схоластичною і незрозумілою. Шевченко у «Близнюках» тролив Сковороду і називав його поезію «вінегретними піснями». Тут, з одного боку, простежується бажання показати, що у нас були самородки-філософи, з іншого – закиди у недостатній українськості.

У радянські часи Сковороду називали матеріалістом, захисником збіднілих народних мас, хоча він не ходив по хатах і не проповідував. Філософ шанобливо ставився до простих людей, але його цільовою авдиторією були освічені люди, що могли сприйняти складні матерії, а отже дідичі. Також у радянські часи воювали з емігрантським прочитанням, яке показувало Сковороду індивідуалістом. Забороняли цитувати Чижевського і Мірчука.

У своїй книзі я порівнюю Сковороду з козаком Мамаєм, який сидить по-турецьки, але атрибути у нього українські, а сам він називає себе Ніхто. У підписах до картин з Мамаями часто фігурує «Я – ніхто».

Культурні антропологи Арнольд ван Ґенеп і Віктор Тернер працюють з поняттям лімінальності, тобто пороговості. Людина порогового стану не має остаточної визначеності – ні соціальної, ні персональної – це людина міжсвіття. Довкола таких постатей виникають різні інтерпретації, серед яких, як на мене, марно шукати єдиноправильної. Пороговий стан – це і є невловність.

 


 

Перевірте свої знання про видатну постать Сковороди у квізі від Uchoose.

 


*на обкладинці картина Олександра Ройтбурда “Сковорода в Саду божественних пісень”

Журналіст

Залиште коментар

16 + twenty =