a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Путінське однонародництво: мовний аспект

12 липня президент РФ опублікував текст під назвою «Про історичну єдність росіян та українців», опублікував двома мовами – російською і українською. За цією, сказати б, нейтральною назвою криється хитро зманіпульований матеріал, який намагається довести, що росіяни і українці мають не просто спільну історію, але є по суті одним народом (разом із білорусами, але їх і переконувати не треба поки).

Нема великої певності, що автором тексту був сам Путін, тому далі я послуговуватимуся терміном «путінський текст». Його аргументація базується на висмикнутих із контексту історичних фактах (зручні вип’ячуються, незручні замовчуються). Розбір історичних маніпуляцій я залишу фаховим історикам, а далі зупинюся на мовному аспекті, бо він у путінському тексті відіграє доволі важливу роль. Слова «мова» і «мовний» вживаються аж 18 разів.

Уже на самому початку читаємо: «Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською)…»

Твердження про спільну давньоруську мову – улюблений прийом московського імперіалізму. Його обстоювали російські лінгвісти Востоков, Срезневський і Шахматов. Однак ціла низка українських філологів серйозно похитнули цю теорію. Причому похитнули не в політичному плані, а в науковому.

Наприклад, Юрій Шевельов у своїх працях аргументовано довів, що в ті часи не могло існувати спільної мови. Так, спочатку була компактна праслов’янська мовна єдність (не тільки східних, а всіх слов’ян), носії якої розселилися на широкі терени і розбилися на низку діалектів. У східних слов’ян їх було п’ять: новгородсько-тверський, києво-поліський, муромо-рязанський, полоцько-смоленський та галицько-подільський.

Із VI по XIV ст. з цих діалектів сформувалися українська (києво-поліський+галицько-подільський), білоруська (києво-поліський+полоцько-смоленський) і російська (новгородсько-тверський+муромо-рязанський) мови.

Тут важливо розуміти, що мовна ситуація часів Русі кардинально відрізняється від сучасності. Тоді жило значно менше людей, їхні поселення були часто ізольовані, не було ніякої освіти і засобів масової інформації. У цих умовах природно, що навіть діалекти спільного (праслов’янського) походження швидко віддалялися одні від одних.

У путінському тексті появу різних діалектів «спільної мови» визнають аж у XVIII – XIX ст., але і далі наголошують на спільності спадщини:

По-перше, як уже було сказано, регіональні мовні особливості почали з’являтися уже після розпаду праслов’янської мовної єдності, а не у XVII ст., коли московит уже навряд чи порозумівся б з українцем.

По-друге, належність до різних держав впливає на формування різних діалектів, але не кардинально. Якщо б це було не так, то наша карта діалектів збігалася б з картами колишніх держав. Але чомусь рахівські гуцули, які століттями були відрізані від косівських гуцулів кордоном, зберегли спільний діалект.

По-третє, ставити в один ряд мову Сковороди і Шевченка та Котляревського – це абсолютне невігластво. Навіть між мовою Ліни Костенко і Леся Подерв’янського буде менше відмінностей. 

По-четверте, твори літератури ділити дуже легко: написані російською – пам’ятка російської літератури; написані українською – пам’ятка української літератури. Згоден з автором путінського тексту, ділити авторів (того ж Гоголя) значно складніше.

У появі окремого українського народу автор путінського тексту звинувачує (окрім австрійського генштабу і поляків)… Радянський Союз:

Складається враження, буцім, без затвердження радянською владою не було б окремішності народів і мов. Мовляв, нема наказу держави, нема народів, і байдуже на численний і довготривалий українофільський рух, політичні партії, проголошення УНР, ЗУНР, акт Злуки, Карпатську Україну, НТШ і багато іншого.

Вишенькою на торті путінського тексту прогнозовано з’являється байка про утиск російської мови в Україні:

Путінський текст укотре довів, що мова має значення. По-перше, на маніпулятивних мовознавчих твердженнях про спільну давньоруську мову тримається імперський міф про «один народ». Він повністю анахронічний і давно спростований, але для російського наративу все ще актуальний. По-друге, російська мова літературних творів дозволяє говорити про «спільну спадщину», навіть якщо автор був стовідсотковим українцем. По-третє, міфічні «утиски російськомовних» слугують зручним виправданням для агресивної політики, навіть для воєнних операцій.

У путінському тексті ми не побачимо нічого нового. Усі ці тези у різній формі та під різні авдиторії роками транслює машина пропаганди. Але текст компактний і зібрав усе найважливіше. Це кощієва голка російського наративу щодо України. Знищити її вдасться тільки тоді, коли більшість нашого суспільства усвідомить всю маніпулятивність (а часом відверту фальшивість) путінських тверджень.


Журналіст

Залиште коментар