a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Нюрнберг: 75 років потому

Уявіть собі вбивство 6 мільйонів людей – саме стільки зараз живе в трьох Балтійських країн разом узятих, і саме стільки лише євреїв замордували нацисти. У Другій світовій загинули також десятки мільйонів представників інших національностей – солдатів і мирних мешканців. Європа лежала в руїнах, якими снували каліки й сироти. Доти світ не бачив таких жахіть. Як кваліфікувати ці злочини, і якою має бути кара? Це питання постало перед союзниками після падіння нацизму. Мабуть, найважливіший суд історії людства відбувся в Нюрнберзі – місті, в якому Гітлер проводив з’їзди нацистської партії. 

 

Високопосадовців переможеного Третього Райху судили представники США, Великої Британії, СРСР і Франції. Ось як це описував письменник Юрій Яновський, який був присутній на процесі: “Вперше в історії відбувається суд, який судить державу, а це раніше не практикувалося. І дійсно, людина, поки нападала на іншу людину, підлягала суду, а держава цього не боялася… Проходимо тут історичний факультет університету, філософський, богословський, дипломатичний…”  Потребу в такому суді, відкриваючи його, пояснив американський прокурор Роберт Джексон: “Те зло, яке ми хочемо засудити й покарати, було так розраховане, таке зловісне й таке руйнівне, що не помічати його не можна – цивілізація цього не потерпить, бо не виживе, якщо воно повториться”.

 

30 вересня 1946-го почали зачитувати вироки. 12-тьох воєнних злочинців засудили до страти. Зокрема, міністра закордонних справ Ріббентропа, який підписував з Молотовим Пакт про ненапад (цей епізод війни, до речі, союзники домовилися не розглядати), одного з ідеологів нацизму Розенберга та другу людину режиму після Гітлера – Герінга, який наклав на себе руки до страти, розкусивши ампулу з отрутою. Трьох засудили до довічного ув’язнення, зокрема, соратника Гітлера Гесса; чотирьох – до різних термінів тюрми. Наприклад, улюблений архітектор фюрера Шпеєр, який до того ж був рейхсміністром озброєнь і боєприпасів, отримав лише 20 років, вийшов із тюрми і чудово дожив аж до 1981 року, видаючи мемуари. Трьох підсудних навіть виправдали. Серед таких опинився радіопропагандист Фріче (пізніше засуджений до тюрми іншим судом). Йому, на відміну від редактора газети “Штурмовик” Штрайхера, що сіяв ненависть у Німеччині ще з 1920-х, вдалося уникнути шибениці.

Герінг і Гесс на суді. Фото – “Укрінформ”

За інформацією Міжнародної академії нюрнберзьких принципів, від 200 до 250 тисяч німців і австрійців так чи інакше брали участь у Голокості (не враховуючи іноземців та винних у інших тяжких злочинах). До різного ступеня відповідальності на території Європи притягли близько 100 тисяч із них. Членами нацистської партії були 8,5 мільйонів людей. Кількість імовірних злочинців була такою, що їхнє покарання стало інституційним та інфраструктурним викликом. До того ж це робочі руки і кваліфіковані кадри у важливих галузях знищеної Німеччини, яку треба було відбудовувати.

 

Сукупність цих факторів призвела до того, що, приміром, в американській зоні окупації сусід міг подати заяву про відсутність провини іншого сусіда – і людина вважалася невинною. Такий документ по суті відмивав багатьох злочинів, тож його стали називали, як пральний порошок – «Persil». Окрім цього, суди масово списували провину на «право на політичну помилку». Воно й не дивно, адже 80% юристів самі були колишніми нацистами. У державному управлінні в західних окупаційних зонах уже в 1948 році було 40% старих нацистів1. У французькій окупаційній зоні вони почувалися так вільно, що її назвали «Ельдорадо для злочинців». Їм допомагали старі друзі, прихильники, серед яких часто були священники. Французького воєнного злочинця Поля Тув’є, який полював на євреїв і борців руху опору, представники католицької церкви переховували у своїх монастирях і абатствах десятиліттями. Його схопили в монастирі в Ніцці аж у 1989-му. Лише 30 вересня 1997-го католицька церква Франції попросила вибачення у євреїв за те, що не виступила колись проти нацистських злочинів.

Страта есесівця з концтабору “Дахау”, 1946 рік. Фото – “Welt”

Не надто відрізнялася ситуація і в радянській зоні. Життя налагоджувалося, і напередодні Різдва 24 грудня 1945 року Юрій Яновський записав у щоденник: “В Берліні вже є 25 газет і журналів… Є вже 20 театрів. “Гамлет”, “Макбет” – мистецтво і література буквально кипить… Книги видаються, вже пущено всі лінії метро. Живуть добре, одягнуті, взуті, згадують, як там гарно було за гітлерівців. Переможені живуть краще за переможців. (…) Всі театри повні, квитки – за 3 дні…” Радянська пропаганда ліпила пізніше з НДР непримиренного борця з нацистами, та багатьох колишніх есесівців радо взяли на службу в “Штазі” (східнонімецький аналог КДБ). Часто під приводом покарання воєнних злочинців новий режим просто усував опонентів комунізму. 

 

Прикметно, що СРСР не судив очільника Рейхскомісаріату Україна Еріха Коха. Після війни британці заарештували його і передали Москві. Однак Радянський Союз віддав Коха комуністичній Польщі, де суд підозріло довго затягувався, а смертний вирок так і не був виконаний через, нібито, поганий стан здоров’я злочинця. Із таким самопочуттям він проте прожив аж до 1986 року і, як стверджують польські дисиденти, в доволі гарних умовах. Це змусило багатьох обговорювати найрізноманітніші теорії змов і версії походження поблажливого ставлення до Коха – аж до того, що він був агентом Сталіна і зачищав для нього територію від українського спротиву.

 

У комуністичній НДР денацифікація тривала довше і, прийнято вважати, потужніше. Однак через 75 років після Нюрнберга саме в цій частині нинішньої ФРН крайні праві мають найбільшу підтримку населення, і часто фінансує їх спадкоємиця СРСР – Росія. 


Використані джерела:
Санья Ромайке. Правосуддя перехідного періоду в Німеччині після 1945 та 1990 років – Нюрнберг, 2016. 13 с., с. 24. https://www.nurembergacademy.org/fileadmin/media/pdf/publications/TJ_in_Germany-UKR-FINAL.pdf 

Український кризовий медіа-центр

Залиште коментар