a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Синя рука-ліцо або Третій Культурний Срач

Останній тиждень в українському сегменті Фейсбуку вирували страшні баталії, які витіснили щорічне ниття про різке похолодання, політичні новини, в яких Тимошенко хоче ліквідувати Нафтогаз, а Вакарчук Несправедливість, новину про звільнення Топаза, який сидів 4 роки, але відсидів 8, і перетворення фітнес-трєнєра і туриста Руслана Боширова на грушника Анатолія Чепігу. Все це відійшло на другий план, тому що наступила улюблена пора мистецтвознавців і художників, яка має увійти в підручники під епічною назвою Третій Культурний Срач. 

Перший Культурний Срач, нагадую, був присвячений аеропорту імені Малевича, який для популяризації постаті Малевича серед українського населення зробив більше, ніж всі музеї і інституції за 100 років. Другий Культурний Срач, який має народну назву “Крематорій”, відкрив для українців неймовірні досі глибини дискусії про сучасну архітектуру. 

І ось, нарешті, після довгого мовчання ми, люди мистецтва, знову можемо написати пост, під яким буде не три, а триста коментів, наші статті беруть популярні майданчики, і навіть телевізійні канали звертаються по коментарі. 

Тому, користуючись цією неймовірною і короткою нагодою, ми на Uchoose теж напишемо про Синю руку, Зелений корок і Чорний ніготь.  

І пам’ятайте, кожен коментар і перешер у часах Культурних Срачів не відволікає світ від подій у Солсбері і виборів в Україні, а покращує культурну освіченість!

Феномен масових срачів на теми мистецтва народився не в сучасній Україні. Суспільство здавна і дуже гаряче любило повчити художника малювати, скульптора ліпити, а письменника писати. Знаєте рекламний жарт про “Приходить копірайтер до менеджера, а менеджер сам копірайтер”? Ага, сюди можна підкласти будь-яку мистецьку професію і сюжет не зміниться. 

Але якщо в часи Середньовіччя і Відродження про культурні срачі більше говорять, як про цензуру, тому що крім релігійних діячів і багатої знаті перейматися – занадто голі люди на фресках у Мікеланджело чи ні – було нікому (пересічних громадян цікавили тоді трохи інші питання), то з розквітом демократії і підвищенням рівня життя мистецькі дискусії стали масовіші і цікавіші. 

Прекрасним прикладом такого діалогу можна назвати встановлення Ейфелевої вежі в Парижі в 1889 році. Це сьогодні вона символ міста і найбільш відвідувана платна пам’ятка у світі. А тоді вона задумувалася, як тимчасова конструкція на 20 років (от зараз кияни напружилися)) до відкриття Всесвітньої виставки 1889 року. Треба розуміти, що проект інженерного бюро Гюстава Ейфеля виграв усефранцузький конкурс на цю споруду (серед інших заявок претендентів була, до прикладу, гігантська гільйотина), плюс бюро вносило в проект досить багато правок, тому що перші ескізи були зовсім інженерними, і “декор” башти потім дороблявся на прохання жюрі і містян. І весь цей час творча інтелігенція Парижа писала в мерію листи з проханням заборонити будівництво. Найбільшу петицію підписало 300 людей мистецтва. Серед критиків вежі були Олександр Дюма-син, Гі де Мопассан, Віктор Гюго, Поль Верлен, Шарль Гуно і навіть Максиміліан Волошин, який тоді жив у Парижі. Дискусії, я так розумію, велися бурхливі, люди були талановиті, словом володіли добре, тому їхні пости і коменти промови міцно увійшли в історію. 

Гі де Мопассан

“Я покинув Париж і навіть Францію, тому що Ейфелева вежа занадто мені набридла. Її не тільки видно звідусіль, вона, взагалі, трапляється вам на кожному кроці: вона зроблена з усіх можливих матеріалів і переслідує вас з усіх вітрин, як невідворотний кошмар”.

Віктор Гюго

“Протягом 20 років ми будемо дивитися на огидну тінь ненависної колони із заліза і гвинтів, яка простирається над містом, як чорнильна клякса”.

Поль Верлен

“Невже Париж… підкориться корисним мотивам конструктора машин і тим самим назавжди збесчестить себе?

Пам’ять про цю історію може нагадувати нам, що ніхто не застрахований від сивини і консерватизму, може натякати, що нащадки часто мають інші смаки, ніж сучасники, може вчити дивитися на сучасне мистецтво не зразу критично, а хоча би дискусійно-критично. А може ні про що не говорити. Як нічого не говорять більшості пересічних громадян сучасні інсталяції, яких, відкрию вам секрет, дуже багато в цілому світі. Тому для всіх, кого обурила Синя Рука в Києві, зелений анальний корок (його назва “Дерево”) в Парижі й інші інсталяції, які гуляли тиждень від одного посту до іншого – невеличка спроба розібратися зі скандальними (і не дуже) світовими вуличними скульптурами. Така собі відповідь на улюблене запитання “а що хотів сказати автор?”, яке, можливо, трохи розширить термінологію дискусій. А ще я завжди люблю розказувати різні історії і плітки про сучасне мистецтво, щоб поширювати думку, що тут немає чорного і білого, тут є багато цікавинок, скандалів, дискусій і купа тем для подумати і поговорити. А це ж самий жир, інакше чого ми тут сьогодні зібралися?

Пол Маккарті “Дерево”

Фото BBC.com

Ця скульптура з’явилася на Вандомській площі в Парижі в рамках ярмарку сучасного мистецтва FIAC в 2014 році, а декілька днів тому стала знаменитою серед українських користувачів соціальних мереж, як еталон незрозумілої вуличної інсталяції (незрозумілішої навіть за “нашу Синю Руку”).  Вандомська площа – це таке серце елітного Парижа, площа, на якій розташований знаменитий готель “Рітц” і купа дорогенних магазинів. Скульптура в оригіналі називається “Дерево” і за офіційною версією мала прикрашати площу до Нового року і Різдва, як новорічна ялинка, але яка говорить про культ споживання під час свят. Треба сказати, що офіційна назва скульптури вживається рідко навіть у світовій пресі, тому що формою вона дерево нагадує, але інші асоціації перемогли. До заспокоєння парижан можна сказати, що це одна з найменш провокаційних робіт художника Пола Маккарті, який часто досить жорстко іронізує і епатує темами і сюжетами, які викликають у пересічного глядача огиду й агресію. До прикладу, поряд із Центром Пауля Клеє в Берні в 2008 році він створив тимчасову скульптуру “Complex Shit” (“Тотальне лайно”), яка виглядала так, як і називалася, тобто це були гігантські надувні собачі купи. Скульптура виявилася ще більш тимчасовою, ніж анонсувалося (кияни розслабилися)), тому що буквально через день її здуло сильним вітром. Надувне лайно пролетіло 200 метрів, трохи пошкодило лінії електромереж і вибило вікно. Звичайно, епатаж і розмови навколо інсталяції тільки збільшилися. 

Навколо “Дерева” в Парижі теж велися досить жваві дискусії (і не тільки). Найбільш активним противником виступила організація Printemps Francais, яка відома своїми радикально-консервативними поглядами на одностатеві шлюби. Доля цієї інсталяції теж була не дуже щасливою, тому що на неї спочатку напав якийсь невідомий, який намагався вимістити свою злість на все сучасне мистецтво, а потім група невідомих обрізала троси, які тримали скульптуру – вона впала, і її були вимушені здути і прибрати. Мер Парижа засудила цей напад і назвала його “неприпустимим”, а президент Франції (в той час це був Франсуа Олланд) сказав, що “Франція завжди буде на боці художників”. Сам художник не пропустив цей скандал і  “помстився”, створивши на своїй виставці в Парижі інсталяцію “Нічний кошмар” із шоколадних Санта-Клаусів, які тримали в руках ту саму “новорічну ялинку” (пізніше художник неодноразово звертається до цього образу). 

Сам автор говорить, що використовує епатаж для привернення уваги до важливих проблем суспільства. Я, до речі, не дуже знаю, як там у Берні з собачим лайном, але в Україні я би до цієї проблеми увагу таки привернула. 

Флорентін Хоуфман “Велике гумове каченя”

Фото Japan Today

Наступна інсталяція належить нідерландському скульптору, який в порівнянні з Полом Маккарті здається білим і пухнастим кітиком. І справді, його скульптури хоч і відрізняють великими розмірами, але більше нагадують милі іграшки, які діти просто перегодували кашкою “за маму, за тата” (от вигадала метафору і сама злякалася). Автор визнає, що працює не з епатажем, а зі здивуванням і радістю, яку мають викликати його надувні гіганти. Розмір теж має значення: “На фоні великих об’єктів люди трохи губляться і починають сприймати інакше себе і світ навколо”. “Велике гумове каченя” було зроблене для французького бієнале сучасного мистецтва Estuaire в 2007 році. Перша скульптура (а тепер їх багато, до прикладу, на фото – Осака, 2009 рік) виставлялася в бункері, який побудували німці під час Другої світової війни для стоянки підводних човнів. За задумом автора, цей контраст місця і форми мав привести глядача до рефлексії. Існує історія, що одна глядачка так зарефлексувалася, що впала у воду. Сила качиного мистецтва! 

Насправді, автор відомий не тільки каченятами, в його арсеналі купа дотепних сюжетів і тем, але рухаємося далі…

Майкл Пінски “Pollution Pods”( “Камери забруднення”)

Інсталяція британського художника свіженька і відкрилася в Лондоні поряд з музеєм Сомерсет-Хаус. Вона створена на честь Дня Землі і це п’ять поєднаних сфер, через які можуть ходити глядачі. Ніби все просто і нічого цікавого, але повітря, яким ви дихаєте під час цієї прогулянки, і є ідеєю інсталяції. Спочатку глядач вдихає чисте повітря норвезького містечка Таутре, де художнику прийшла ця ідея, потім – повітря Лондона, Пекіна і під кінець Сан-Паулу (в цьому місті найбільш забруднене повітря у світі). Там технічно досить складно все було зробити, і я не дуже зрозуміла, як саме, скажу тільки, що для забруднення повітря використовувалася спеціальна технологія, яку розробила данська контора Airlabs. Ідея інсталяції, надіюся, повністю зрозуміла, тому скажу тільки, що автор часто звертається у своїй творчості до екологічних тем –  він працював зі сміттям, яке виловили в каналах Лондона, а нещодавно концептуально “затопив” столицю, показавши, куди підніметься вода в 3012 році, якщо не боротися з глобальним потеплінням. 

Крісто Явачев і Жан-Клод де Гільбон “Загорнутий Рейхстаг”

Це така класика, що пропустити її я не могла. Двоє авторів і сімейна пара народилися в один день того ж самого року (13 червня 1935 року), хоч і в різних частинах світу,  і без їхньої творчості не можна уявити собі сучасне ландшафтне мистецтво. Якщо говорити простою мовою, то їхньою фірмовою фішкою стало “загортання” величезних об’єктів. Своїй техніці автори вигадали назву “ампакетаж”, і полягає вона в тому, що предмети загортаються в тканину, папір або плівку. Спочатку художники загортали банки/склянки і невеликі предмети, а пізніше почали обгортати дедалі більші об’єкти. Так Рейхстаг був обгорнутий в 1995 році, але підготовка до цієї інсталяції велася дуже довго, тому що ідея спала на думку митцям ще до об’єднання Німеччини. Більше того, для авторів було важливим, щоб будівлю в незвичному вигляді було видно і з боку Східного і Західного Берліна. В результаті затверджувався проект в 1994 році на державному рівні, і дискусії навколо точилися досить полярні. Були тут і аргументи “краще витратити гроші на щось важливіше”, але митці оплатили інсталяцію своїм коштом, який заробили на продажі ескізів. На підготовку, проектування і логістику проекту пішло 25 років, 100 тисяч квадратних метрів сріблястої тканини, було задіяно 200 інженерів і 450 альпіністів. А простояла вона всього 14 днів. Але недовговічність художники завжди вважали не мінусом, а плюсом своїх творів (кияни посміхнулися)): “Щоб зникнути назавжди, треба, можливо, більше сміливості, ніж щоб залишитися”. 

Це мікроскопічна частина історій проектів, які художники в цілому світі створюють для переосмислення міського простору. Їхні історії бувають жартівливі, серйозні, сумні, шокуючі, але вони ЗМУШУЮТЬ нас дивитися на світ новим поглядом, сперечатися, аналізувати, знаходити приховані смисли або просто жартувати і лаятися за пивцем. І я, якщо без жартів, дуже щаслива, що кияни сприйняли скульптуру румунського скульптора Богдана Раці так близько до серця! Тому що Культурні Срачі – це світовий інструмент для розвитку суспільства, налагодження діалогу, розширення світоглядних рамок.  А я хочу, щоб скульптур сучасного мистецтва ставало більше, а реклами і гігантських вивісок ставало менше. Даєш ювілейний Сотий Культурний Срач до 2020 року!

Художник, куратор, соціальний дизайнер

Залиште коментар