a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Сваты, Кайдаші, а посередині груша

Під час вимушеного карантину посилилася потреба у якісних культурних продуктах, доступних через інтернет. І допомога, несподівано для всіх, прийшла від українського телебачення, а саме від каналу СТБ, що зняв серіал «Спіймати Кайдаша».

Я, як і багато інших, спочатку був скептично налаштований.  «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького не належить до моїх улюблених творів. Значно більше люблю його «Хмари», але коли прочитав десятий захопливий відгук у фейсбуці, то вирішив глянути. І не пожалкував.

Наталії Ворожбит вдалося оживити і актуалізувати класику. Повість Нечуя-Левицького будується на архетипі сварливого родинного трикутника Кайдашів: сім’ї старшого покоління (Омелько і Маруся), сім’ї їхнього старшого сина (Карпо і Мотря) і сім’ї молодшого (Лаврін і Мелашка), що змушені товктися в одному господарстві. У Нечуя-Левицького сварливий родинний трикутник поміщений у реалії другої половини ХІХ століття. Ворожбит взяла цей самий трикутник з цією самою локацією (село Семигори, Богуславський район) і перенесла його у реалії ХХІ століття (2005 – 2014 рр.), додавши кілька сюжетних ліній.

Спіймати КайдашаОтже, Омелько Кайдаш – сільський автомеханік-алкоголік, колишній комуніст. Карпо – також механік, із суворим характером, любить порядок і сильну руку. Лаврін – м’якосердий будівельник. Маруся Кайдашиха – колишня кухарка голови колгоспу. Мотря – сільська бухгалтерка з гострим язиком і характером. Мелашка – романтична юна мама, погана господиня, що пише вірші і співає. І додаткові персонажі – гуляща сусідка, син голови сільради, баба-ворожка, сусіди-алкоголіки, сусідки-пліткарки, продавчиня магазину, коханець Мелашки з Донецька, переселенці, що тікають від війни і т. д.

Соціально-побутові історії – хто з ким спав, хто чия дитина, як поділити майно, де взяти гроші, що люди скажуть, як спитися і як не спитися – подано на тлі історичних подій (фінансова криза 2008 року, прихід до влади Януковича, Майдан і війна на Сході). Більшість героїв говорить автентичним і колоритним суржиком.

Тематика родинного трикутника – це вічний архетип, що був актуальний задовго до Нечуя-Левицького і буде актуальним ще довго після Ворожбит. Якщо ж використати його природно, без вихолощення цензурою чи мертвою мовою, то широка аудиторія у вас у кишені. Кайдаші спіймали глядача натуралістичністю і живими персонажами. І найголовніше – це продукт, створений на українському ґрунті для української авдиторії. Своє для своїх.

У цьому контексті важко не згадати ще один приклад надзвичайно популярного соціально-побутового серіалу, а саме творіння шостого Президента України – серіал «Свати». Тут знову родинний трикутник, але дещо іншої конфігурації: молоде подружжя та їхні батьки – інтелігентні містяни Ковальови і бикуваті селюки Будько. Попри тематичну схожість цей серіал є повним антиподом «Кайдашів».

Якщо у «Кайдашах» максимальний акцент робиться на місцевому контексті, то у «Сватах» він максимально вихолощується до рівня совдепія 2.0. Усі говорять виключно російською (родина Будьків шокає, гекає й іноді вставляє нелітературні російські слова), герої жонглюють пострадянським гумором і мемами, що зрозумілі на одній шостій суші, усі місцеві українські реалії спочатку повністю замовчуються (у першій серії першого сезону на номерних знаках машини стерто український прапор, щоб він не колов око глядачам у Росії) або зводяться до незначного місцевого колориту (гуцульська музика у Буковелі в шостому сезоні).

Проект прогнозовано вистрілив, бо соціально-побутові трикутники завжди і всюди актуальні, але чи можна з гордістю сказати, що «Свати» український продукт? Так, це знято в Україні (переважно), але часткою української культури цей серіал не назвеш, бо яка різниця між українськими і російськими акторами з цього фільму? Ви їх зможете без «Вікіпедії» відрізнити?  І взагалі, якщо б ви не знали, що «Свати» знімали у нас, то чи могли б ви, переглянувши серію, сказати – о, наше?

Вектор студії «Квартал 95» на охоплення авдиторії СНД – виглядає як рудимент радянської культури, можливо, йдеться про вдало порахований бізнес план (бо авдиторія СНД таки чимала). Подібна мотивація рухає нашими митцями, коли вони перекидуються з російськомовного контексту на англомовний, тільки тут вони задивляються не на пострадянський простір, а на глобальний.

Якщо глянути на вітчизняний музичний небосхил, то багато груп поназивали себе англійською і пробують нею співати з дубовим акцентом.  Дехто пробує маневрувати між пострадянським і глобальним контекстом. Яскравий цьому приклад – Maruv, яка й англійською співає, і Росією гастролює.

Погоня за широкою авдиторією справді може принести прибутки, однак бажання вгодити якомога ширшій авдиторії (я вже не кажу про різні країни) вихолощує мистецтво до рівня напівфабрикату. Чи може бути напівфабрикат популярний? Звісно. А смачний? Ну, з’їсти можна.

Чи означає це, що запорука шедеврів – закритися на власному контексті? Аж ніяк. Культура повинна дихати і контактувати з іншими. Єдине правило можна сформулювати так:

Якісне мистецтво – це самовираження, а не підлаштовування під кон’юнктуру ринку. Якісне і щире самовираження також може стати популярним. Серіал «Спіймати Кайдаша» цьому яскравий приклад.

Журналіст

Залиште коментар