a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Коротка історія політики

У різні часи політики отримували любов народу по-різному.

Із самого початку існування людства первісні політики взаємодіяли з плебсом напряму. Тобто кулаком або – якщо плебсу було багато – палицею. Вождем племені найчастіше ставав найсильніший (і передвиборчі перегони були значно видовищніші, ніж зараз) або, в деяких випадках, найхитріший – котрий зміг домовитися із шаманом про підтримку. Шаман тоді виконував роль такого собі радіопередавача, що транслював волю богів і їхню думку щодо актуальних питань напряму. За певний бонус від потенційного (чи вже чинного) вождя радіо «Шаман ФМ» починало транслювати потрібні замовнику тези. Як бачимо, з того часу в роботі радіо нічого особливо не змінилося.

З плином часу плебс отримав право голосу – себто право голосу в нього було і раніше, але голос цей здебільшого був поєднаний з передсмертним хрипом незгодної з точкою зору вождя людини. Обтяженого правом голосу плебсу стало так багато, що вбивати всіх було банально довго, відтак вождю доводилося домовлятися з плебсом, підкуповувати його хлібом і видовищами, ба навіть називати його часом «народом». Випещений гладіаторськими правами народ у відповідь назвав вождя імператором, чіпляв на нього вінок і чухав за вушком.

Потім виявилося, що влада і народ – це, насправді, змінні поняття, і людина може стати владою, побути нею рочок-другий, а потім спокійно або не дуже передати стілець іншій людині з народу, яка займала звільнене місце. Цей процес, відомий нам під словом «демократія», хоч і значно ускладнював політику порівняно з простою системою «дід, татко, я – королівська сім`я», тим не менше прижився зараз майже скрізь, за винятком Північної Кореї і Південної Білорусі. Роздавати хліб і влаштовувати гладіаторські бої стало якось не комільфо (хліб замінили на гречку, а гладіаторські бої – на концерти зірок 80-х, трохи менш криваві, але не менш смертоносні).

Зрештою, люди, які прагнуть влади, досить таки швидко збагнули, що гладіаторські бої – це дорого (зірки вісімдесятих дешевші, але глядачі засмучуються, коли їх не вбивають вкінці шоу), а народ невдячний і за кульок гречки чи скибку хліба ще не факт, що проголосує. І тоді винайшли обіцянки.

В обіцянок виявилося несподівано багато плюсів. По-перше, вони безкоштовні. По-друге, кількість обіцянок, на відміну від кількості, скажімо, гречки, обмежена не фінансами чи логістикою, а лише швидкістю звуку та вмінням тараторити. А по-третє, народ швидко забуває обіцянки, навіть швидше, ніж з`їдений хліб або ту зірку вісімдесятих, яка співала цю пісню, ну, ти її чув, ну, про любов, ну, ось цю: «ла-ла-ла», ну, ти зрозумів, ні?

Так і живемо тепер. Радіо, яке раніше передавало нам свіжі зведення з небес, тепер годує нас обіцянками політиків. Телевізор теж, як і решта ЗМІ. Гладіаторських боїв давно не видно, хоча їхній вплив на політику підтвердить кожен, хто бодай раз бачив бійку у Верховній Раді. Хіба лиш правило «найсильніший – значить, вождь» не працює з тих давніх часів.

Блогер/історик

Залиште коментар