a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Fake it until you fake it!

В інформаційному просторі 2018-й, як і кілька попередніх років, минув під знаком фейків і їхнього викриття. В умовах війни нічого дивного, адже фейки – це ракети, якими ботоферми та зливні бачки накривають квадрат за квадратом інформаційний простір. На тему фейків як інструментів політтехнологій та пропаганди у нас говорилося і говориться багато, однак минулого року у світі трапилося й кілька інших гучних історій, що вивели це явище на значно ширший контекст. 

Історія Клааса Релоціуса показала, що фейки бувають не тільки частиною широких і скоординованих інформаційних кампаній, але й інструментом хитрого приватного прославлення та наживи. Релоціус вигадував героїв, діалоги та ситуації для репортажів авторитетного тижневика «Шпіґель». Писав він про далекі для Німеччини краї – Сирію, американсько-мексиканський кордон, Україну тощо. Релоціус – гарний стиліст, що вміло паразитує на стереотипах і справляє враження максимальної правдоподібності. Його тексти здобули визнання, їхній автор отримав багато відзнак, зокрема, чотири нагороди за найкращий репортаж Німеччини. Він би і далі купався у славі, якби правда випадково не розкрилася. Фейковість Релоціуса не зводилася виключно до текстів. Зараз йому закидають те, що репортер-фантазер збирав гроші на благодійність на свої приватні рахунки нібито для допомоги турецьким сиротам.

Клаас Релоціус джерело qz.com.jpg
Клаас Релоціус. Фото з qz.com

Ще одна показова історія минулого року – це фейкові наукові дослідження. Математик Джеймс Ліндсі, релігієзнавиця Гелен Плакроуз та професор Портлендського університету Пітер Богоссян протягом року опублікували сім фейкових досліджень в авторитетних наукових виданнях. Усі вони по-модному підважували панівні соціальні конструкти, посилалися на вигадані джерела, використовували некоректні дані, іноді науковці відверто веселилися. 

Вчені-фейкери Джеймс Ліндсі, Пітер Богоссян, Гелен Плакроуз. Фото з foxnews.com
Вчені-фейкери Джеймс Ліндсі, Пітер Богоссян, Гелен Плакроуз. Фото з foxnews.com

В дослідженнях обґрунтовували різні твердження, мовляв, треба дресирувати чоловіків, як собак, за патріархальність або змушувати білих студентів слухати лекції на підлозі, щоб ті спокутували гріхи рабовласництва. Вчені доводили, що крайній ступінь ожиріння, – це вільний вибір людини, а мастурбувати, уявляючи реальну жінку, – це акт сексуального насильства. Статтю про фемінізм – «Наша боротьба – це моя боротьба» просто переписали з «Майн Кампфу».

На відміну від Релоціуса, науковці писали не для власної прослави, а щоб показати кон’юнктурність наукового світу. Статті опубліковано під псевдонімами, абсурдні фантазії моделювали так, аби вони гарно лягали під ідеологічні пріоритети видань і відповідали модним трендам гуманітарних наук. Опублікуватися у нормальному науковому журналі не так просто. Стаття проходить кілька кіл перевірок і рецензування. 

Тим не менш, дослідження про те, що злягання собак у парку слід розглядати в контексті культури зґвалтувань (назва статті «Реакція людей на культуру зґвалтувань і прояву нетрадиційної сексуальної орієнтації в собачих парках Портленду, штат Орегон»), як і шість інших досліджень, спокійно опублікували, а 13 інших були на етапі рецензування, коли експеримент викрили. 

 Ще один гучний фейкер – британський журналіст Уба Батлер. Спочатку він заробляв на життя тим, що писав замовні відгуки на «Тріпедвайзері» про ресторани. І раптом Батлер вирішив придумати ресторан і вивести його в топ «Тріпедвайзера». Так постав проект вигаданого ресторану «Сарай у Далвічі». Батлер створив сайт закладу, зробив фотосесію страв (використовував для фото миючі засоби для унітазу і власну п’яту, які після фотошопу стали апетитними і вишуканими стравами), придумав вигадливий концепт («домашньої дивної ексклюзивності», вхід у ресторан тільки за записом) і за допомогою друзів, які писали захоплені відгуки, вивів вигаданий заклад за півроку на перше місце у рейтингу лондонських ресторанів «Тріпедвазера» (всього їх там понад 18 000).

Фото, що після обробки стало апетитною стравою з вигаданого ресторану Уби Батлера. Фото з forbes.com

Інший його проект – розкрутка дешевих джинсів на паризькому Тижні моди. Батлер вибрав на лондонському базарі джинси з милозвучною і претензійною назвою «Джорджіо Певіані» на лейбі, зробив модний сайт бренду, надрукував дорогі візитки і затусував серед модного бомонду в Парижі, просунувши цей бренд, а потім у Лондоні розшукав емігранта з Африки, що придумав назву для свого товару «Джорджіо Певіані». 

Коли Батлер прославився обманом «Тріпедвайзера», у нього почали просити інтерв’ю зі всього світу. Йому стало нудно відповідати на одні і ті ж запитання, і через рік він обрав групу двійників, більш-менш на нього подібних, і відсилав їх замість себе – на інтерв’ю на радіо «Бібісі» із семимільйонною аудиторією, давати коментар болгарському телебаченню, на прямий ефір в Австралії і т.д. Батлер навіть послав двійника, аби той отримав замість нього нагороду, і ніхто з журналістів так і не запідозрив обман. 

Батлера надихнув успіх фейкерства, і він запустив сервіс Oobah.com. На ньому можна замовити собі двійника, який краще виконуватиме завдання, яке вам не до душі: наприклад, ходити на нудну офісну роботу, справити враження на побаченні тощо. Батлер почав виводити фейковість на рівень бізнесу і сервісу.

Чи є щось нове у тому, що фейки почали робити і викривати не тільки на зливних бачках, але і в авторитетних тижневиках, у наукових виданнях і навіть у рейтингу на «Тріпедвайзері»? Та ні, брехня така ж давня, як і найдавніша професія.  

В контексті спланованих і викривальних фейків згадується документальний фільм Філіпа Ремунди та Віта Клусака «Чеська мрія». Вони розкрутили кампанію відкриття помпезного нового супермаркету на околиці Праги, замовили рекламу, придумали каталог товарів з акційними цінами, а в полі натягли тільки макет фасаду. Коли супермаркет достатньо розкрутили, то організували відкриття, урочисто перерізали червону стрічку (на безпечній відстані, де не видно було, що зведено тільки фасад) і знімали реакцію розчарованих пражан, що бігли до фасаду фейкового супермаркету і сподівалися щось вдало купити. Цей фільм зняли у 2004 році, п’ятнадцять років тому. Як казав герой Василя Кожелянка, перефразовуючи Геракліта, «Все тече, але нічого не змінюється».  

Відкриття фейкового супермаркету Чеська Мрія Філіпа Ремунди та Віта Клусака під Прагою

 Фейки за бажання можна знайти у кожній галузі. Чи, може, ви не знаєте фейкового науковця, що купив диплом або меле цілковиту маячню? А, може, не бачили фейкового лікаря, що лікує гомеопатією та уринотерапією? Може, не чули про фейкових суддів, що імітують правосуддя? А як щодо фейкових політиків, злочинців у погонах? А ковбаса без м’яса не траплялася? І кросівки «Abibas» ніколи не бачили? 

Можна сказати, що ми живемо у фейковій «Матриці». Добре, що нам її показали брати Вачовські, тобто уже сестри.

Питання у тому, що на базарі або у супермаркеті ми уважно вибираємо товар, бо звикли до фейків, маніпуляцій і недобросовісної торгівлі, тому насторожено оцінюємо і зважуємо. Такі люди, як Уба Батлер чи Класс Релоціус вчать нас, що до всіх треба ставитися з такою ж довірою, як до перекупки на Житньому ринку: купити все одно потрібно, але решту краще перерахувати двічі, а товар вдома зважити на своїх вагах.

Журналіст

Залиште коментар