a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Битва двох реальностей

У нашій локальній адаптації «Чорного дзеркала» – новий сезон. Сезон, в якому людей, яких спершу знищували інформаційно, можливо, спробують знищити фізично.

Уявіть, що ви політик. Або чиновник. Ви щось робите для країни – в реальності кабінетів, указів, оцінок та KPI.

А паралельно цій реальності існує медійна реальність. В якій вашу роботу висвітлюють інші люди – часто так чи інакше заангажовані.

Увага, питання: яка з цих реальностей важливіша для ваших подальших перспектив?

Правильно. Друга. Навіть якщо вона не перетинається з першою. Це відомо з античних часів. Так, у імператора Східної Римської Імперії Юстиніана була ціла низка видатних полководців. Але в історію найславетнішим увійшов Велізарій – і не тільки тому, що був військовим генієм (він був, але були й інші), а тому, що саме його особистий секретар, Прокопій Кесарійський, склав найкращий літопис того періоду. А в інших своїх Прокопіїв не було.

Таким чином, як ми бачимо, перемагає не той, хто кращий в реальності, а той, хто кращий в її описі. Не той, хто щось робить, а той, хто краще розповідає про зроблене. В нашій сучасності теж вистачає таких історій.

Коли автор цих рядків вперше думав написати такий тексту з півроку тому, ілюстративним прикладом в українській реальності планувався тодішній начальник Генштабу ЗСУ Віктор Муженко.

В одній реальності це був командир, що мав симпатиків та антипатиків, але загалом мав у військах повагу та авторитет. Людина, яка прийняла командування у важкій та відповідальній ситуації і змогла добитися стратегічного стримування значно більш сильного та небезпечного супротивника.

В іншій реальності це був мерзотник, особисто відповідальний за босих-голих хлопчиків, злитих у котлах. 

Ці реальності не перетиналися. Перша була реальністю спеціалістів, друга – реальністю широкого загалу. Першу формували особисті оцінки, другу – дані медіа. В тому числі і медіа, що були безпосередньо зацікавлені в дискредитації Муженка – через вплив певних олігархічних кіл, зацікавлених у приховуванні власної ролі в трагедії Іловайська.

Яка реальність перемогла? Звичайно, друга. Муженко перестав бути головою ГШ, але й на початку місяця був звільнений в запас.

Втім, зараз ми маємо приклад, яскравіший за приклад Муженка. І саме тому я пишу про це саме зараз.

Приклад екс-голови Національного банку Валерії Гонтарєвої.

Перша реальність. Реформа банківської системи, в рамках якої було ліквідовано довгу низку банків-прокладок, націоналізовано та врятовано ПриватБанк та ще низку установ, в Україні викликала бурю суперечок, але у світі – практично однозначне схвалення. «Велика сімка», МВФ, ЄБРР, посли країн ЄС, США, міжнародні фінансові аналітики – усі збіглися в позитивній оцінці того, що було зроблено для очищення українського банківського сектору в найбільш сутужні для країни роки.

Друга реальність. Оскільки в процесі очищення української банківської системи постраждали інтереси низки крупних гравців (в першу чергу, Ігоря Коломойського та Геннадія Боголюбова), медіа, вплив на які приписують цим гравцям, просто поклали на голову НБУ відповідальність за падіння курсу гривні у 2014-2015 роках. Благо, це було зручно: суспільству справді потрібний був цап-відбувайло.

Той сумний факт, що на момент приходу Гонтарєвої до НБУ півтора роки гривня утримувалася спаленням золотовалютних резервів Нацбанку, вже не згадували. Той сумний факт, що 2014 рік був пов’язаний з активною фазою війни та фізичною втратою Україною контролю над часткою територій та населення і відповідним стрімким падінням ВВП, просто оминали.

В принципі, стандартна історія. Але з нестандартним продовженням. Оскільки Валерію Гонтарєву після звільнення з поста глави НБУ радо прийняли викладачем до Лондонської школи економіки, вона опинилася поза досяжністю людей, яким наступала на мозолі. «Мочити» її інформаційно в українській пресі вже не було сенсу: це б жодним чином не погіршило її фактичного становища. А «мочити» в пресі британській технічно важкувато.

Тому після кампанії іміджевого знищення почалися безпосередні атаки. Навіть якщо наїзд авто на Гонтарєву в Лондоні можна було вважати прикрим збігом, дедалі важче вважати так щодо наступних подій вже в Україні. Спершу згоріло авто невістки банкірки, потім – її власний дім.

І, що характерно вказує на невипадковість, ці події теж супроводжує відповідне висвітлення. Мережею розганяється версія «сама винна, це заради страхування, це заради того, щоб не з’являтися на допит в ДБР і взагалі для отримання політичного притулку». Версія наївна, якщо зважати, що екстрадиція людини з Великої Британії, якщо людина має там посвідку на проживання та не хоче виїжджати, займає до декількох років. Втім, у цьому випадку версія і не має бути переконливою – вона призначена для тих, хто не стане і не схоче її перевіряти. Для тих, просто хоче мати хоч якийсь, хай і сумнівний, аргумент для хейту.

Паралельно з цим у медіа розганяється чорнуха про те, як некуртуазно син Гонтарєвої святкував власний день народження. Знов-таки – смішно, але, як хмиз до полум’я хейту, згодиться.

Хейт потрібний для того, щоб відлякати тих, хто спробує вступитися. Бо ситуація, коли в колишнього чиновника, який посварився з олігархом, палає дім – це вже за рамками навіть українських політичних традицій. Це вже мало б налякати багатьох людей – навіть тих, що не дуже люблять Гонтарєву. Бо ж «сьогодні по неї, завтра по мене».

Саме для того, щоб ці люди не виступали, використовується розкручення нового витка ненависті до жертви та її родини, а в медіа з’являються нові порції чорного піару. Слід створити жертві ореол людини, за яку «соромно вписуватися» навіть заради принципу. Щоб була можливість нищити і далі.

Те, що відбувається, демонструє нам дуже невтішну схему.

  1. Не важливо, що ти робив. Не важливо, як ти це робив. Не важливо, як твою роботу оцінили спеціалісти. Важливо, яку оцінку твоїх дій запропонували суспільству медіа – як традиційні, так і нові. Це правило діє в усі боки: професіонала можна подати суспільству, як ідіота, ідіота – як професіонала. Якщо ти не займався власним піаром, ним займуться інші. Якщо ти не формував власний образ в голові пересічного українця – значить, його формували інші. Можливо, саме ті, хто тебе не любить.
  2. Якщо ти вирішив зосередитися на роботі, забив на іміджеві питання та дозволив сформувати свій образ вкрай негативним, ти відкрив ворота для свого знищення. Як виявляється – можливо, навіть фізичного. Якщо людей декілька років переконували, що ти – ворог, і досягли в цьому переконанні певних успіхів, наступним кроком може бути спроба позбавити тебе майна або здоров’я. Бо ж ми знаємо, що українська правоохоронна система погано працює, якщо її не стимулювати тиском громадськості. Саме для виведення громадськості з гри і робляться кампанії зі знищення іміджу.

Так, в тебе буде відчуття власної правоти. Воно може втішити. Але не допомогти.

Про пункт 1 ми знали завжди. Пункт 2 – ситуація, в якій за іміджевими атаками йдуть реальні, коли за артпідготовкою «медіамочилова» йде більш пряма та груба атака за допомогою або судів та правоохоронців, або просто криміналу – це щось новеньке. Щось, про що раніше знали лише ті, хто впритул займався рейдерством чи захистом від рейдерства.

Щось, до чого широкому загалу українців ще слід призвичаїтися.

📌 Читай нас також у Telegram. Підписуйся на канал.

Залиште коментар