a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Війна за публічний простір

Коли лінія фронту відкочується на безпечну відстань, починається активна ревізія повсякденного життя. Це правило стосується як звільнених, так і окупованих територій. І відбувається не тільки пошук ворожих агентів, встановлення комендантської години та інших тилових норм. Ідеться про маркування території, закріплення її за собою.

Окрім встановлення або відновлення органів місцевої влади, взяття під контроль інфраструктури та бізнесу, дуже важливий елемент – це освіта, культура та публічний простір. Саме про останній і піде мова далі.

Публічний, як і будь-який, простір доволі абстрактний, тому потребує певної організації, щоб ним було зручно користуватися. Вулиці та площі повинні мати назви, щоб люди могли орієнтуватися в просторі. Пам’ятники прикрашають різні локації, слугують орієнтирами й увіковічнюють важливих персоналій.

Здавалось би, усе очевидно і просто: є наші назви вулиць та пам’ятники, а є ненаші. Але чомусь не вщухають дискусії, які підважують доречність цієї простої аксіоми.

Український публічний простір значною мірою був сформований за радянських часів, на які припала велика урбанізація. Чи можна вважати його нашим? Тільки певною мірою, оскільки ні про яку свободу в СРСР не йшлося. Була лінія партії, яка дуже пильно дбала про публічний простір. І йшлося не тільки про возвеличення всього радянського, але і про нав’язування «благотворного впливу російської культури», «дружби народів» та інших ідеологем.

24 серпня 1991 року ми отримали країну з наскрізь радянізованим і русифікованим публічним простором і, на превеликий жаль, не спішили це якось виправити. Аж через 24 роки запустилася масштабна декомунізація, і аж після початку кривавої повномасштабної фази російської агресії у лютому 2022 року деякі міста взялися за дерусифікацію.

Дерусифікацію не потрібно плутати з русофобією, хоча для появи останньої Росія докладається максимально.  Дерусифікація – це не заборона всього російського, а просте вилучення з публічного простору того, що було нав’язано ззовні. Демонтаж пам’ятника чи зміна назви вулиці не означає заборону самої постаті та її творчості.

Противники дерусифікації дорікають, мовляв, Пушкін і Толстоєвський не мають нічого спільного із сучасною Росією, забуваючи про саму суть маркування публічного простору. Ці пам’ятники – це, передовсім, символи, такі самі, як і літери V та Z, якими окупанти обписують усе, що вдається захопити. Пам’ятниками промарковано наші міста за радянського, а іноді ще за царського періоду, до них встигли звикнути, але свою символічну вагу маячків русского міра вони не втратили. От наприклад, у Сирії росіяни відкрили бюст Пушкіну у 2019 р. після того, як зрівняли із землею Алеппо та інші міста.

Ще один коронний аргумент на користь збереження російських пам’ятників – мовляв, деякі персоналії, на кшталт Булгакова, тісно пов’язані з історією Києва. Пов’язані, так. Але, нагадаю, йдеться про публічний простір, а отже, про акценти. Андріївський узвіз – це давня і важлива київська вулиця. Чи той факт, що на ній кілька років жив російський письменник з українофобськими поглядами, вартує окремого пам’ятника?

Дерусифікація та декомунізація, насправді, мають єдину проблему – їх почали здійснювати надто пізно у надто неспокійних умовах.

Замість того, щоб тверезо переглянути фонд русифікаційних і комуністичних пам’ятників, найкращі з них зібрати у музеях тоталітаризму та колоніалізму, доводиться спостерігати хаотичне нищення.

Так само з назвами вулиць та площ. Йдеться про тисячі. Процес перейменування мав би відбуватися зважено, а не конвеєром і поспіхом.

Війна за публічний простір, насправді, дуже важлива. Це усвідомлює і сам Путін. Оголошуючи нам «спецоперацію», він чітко пригрозив: «Я вам покажу декомунізацію». Тоді він ще не знав, що його бездарна армія не зможе завоювати Київ і спровокує зворотній ефект – дерусифікацію.

Російська присутність у публічному просторі – це як маячки для їхнього десанту, з якими усі завзято воювали у перші тижні війни. Пора їх вичистити. Це починають розуміти навіть відверті противники дерусифікації, на кшталт мера Харкова.

 

 


*ілюстрація Максима Паленко

Журналіст

Коментар

  • Avatar

    Євген

    10.05.2022

    Про Андріївський узвіз і про “домік Булгакова” ще в 2015-у році напсала блискучий текст Оксана Забужко: нема там “доміка Булгакова” і ніколи не було! Андріївський узвіз, 13 – це дім Василя Листовничого 9https://www.radiosvoboda.org/a/27079412.html)

Залиште коментар

11 − seven =