a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Українськомовний хаос

Як тільки з’являються якісь нові мовні реалії, тобто коли в широкий вжиток виходять маловідомі закордонні імена або винаходи, то відразу формуються паралельні форми, і їхні адепти починають запеклу дискусію, яка з них правильніша. Хімарс, хаймарс, гімарс чи гаймрас? Король Карл чи Чарльз? А ще, якщо додати до цього давні суперечки – Гемінґвей чи Хемінгвей, критик чи критикиня, проєкт чи проект, Владімір Путін чи Володимир Путін, а, може, володимир путін чи владімір путін, – то отримаємо картину кризи мовної норми і хаосу.

Мовна норма не паде з неба, це розробка інституцій (кодифікаційних органів), яку в ідеалі усі мають приймати і використовувати. Для цього потрібні дві передумови: норма має бути адекватною (регулює проблемні питання, діє на випередження, вона логічна, легка і близька до повсякденного вжитку); у суспільстві є довіра до інституції, яка формує норму, тому її приймають без дискусій. 

Щоб зрозуміти, чому в нас із цим проблеми, треба трішки зануритися в історію. Процес остаточної кодифікації української мови припав на часи Радянського Союзу. У 1928 році було розроблено об’єднавчу норму правопису для на той час розділених українських земель із різними мовними традиціями. Це була смілива спроба, яка природнім чином мала багато критиків, але вона будувалася саме на українських традиціях Наддніпрянщини та Наддністрянщини. Потім українізацію згорнули, мовну норму переглянули і почали наближати до російської. Саме в цей момент кодифікаційні інституції перейшли на виконання політичних, а не філологічних завдань і втратили довіру.

Панувала радянська диктатура, її норми доводилося виконувати, вони були міцно прищеплені в освіті та публічному просторі. На філологічних дисидентських кухнях обговорювалися недоліки і шкідливість цієї норми.

Коли Україна здобула незалежність, філологічна спільнота мала би сформувати кодифікаційний орган, який би запропонував логічнішу і зручнішу норму, але цього не сталося, оскільки мовознавці, дотичні до нормотворення, не мали консенсусу.

Серед них можна виділити такі школи:

– радянська консервативна (чіпляється за усі норми радянського правопису і страшенно боїться змін);

– свідки харківського правопису (вважають вершинним здобутком правопис 1928 року, і за всяку ціну тягнуть його напрацювання у сучасність, хоча вони давно втратили актуальність);

– гетьвідмосквісти (вишукують будь-які подібності між українською та російською і намагаються їх нівелювати, забуваючи про факт, що обидві мови східнослов’янські);

– регіоналісти (трактують свій рідний регіональний різновид української як еталон, який треба нав’язати всім).

Під час усіх спроб запропонувати нову чи, точніше, оновлену, норму в правописні комісії потрапляли різні пропорції представників перерахованих шкіл. Як наслідок, велися запеклі дискусії. У 2019 році ми, нарешті, отримали оновлений правопис, у якому не відбулося кардинальних змін: залишилося багато радянського, додалися нові винятки і паралельні форми.

В ідеалі мовним стандартом повинні опікуватися філологи, котрі не належать до жодної з перерахованих шкіл. Вони мали б водночас не боятися змін, але і не прагнути змін за всяку ціну, розрізняти радянські атавізми і зручні напрацювання тих часів, не плутати російські впливи з ідентичними українськими мовними явищами; тяжіти до спрощення системи правил, а не до паралельних форм і винятків. І ключова риса – реагувати на сучасні виклики.

Скажімо, правила написання слів з пів, які змінили у правописі 2019 року, не настільки актуальні, як правила запозичення слів з англійської, які зараз сотнями адаптує наша мова.

У правописі є правила запозичення з англійської, але вони, по-перше, незручні (відрізняються для власних і загальних назв), не відбивають тенденцій реального вжитку (за правописом правильно диджиталізація і грумер,  а не діджиталізація і ґрумер), є купа двозначностей (наприклад, незрозуміло, як правильно – екаунт чи акаунт). Останній казус із принцом Чарльзом і королем Карлом також ніде не прописаний у правилах.

Із 2019 року в нас діє Національна комісія зі стандартів державної мови, яка серед іншого «напрацьовує з урахуванням пропозицій та висновків Інституту української мови Національної академії наук, інших наукових та освітніх установ і затверджує стандарти державної мови, зокрема: правопис української мови та зміни до нього; українську термінологію, зокрема правничу та медичну; стандарти транскрибування і транслітерації».

Вона би мала моніторити наш мовний хаос, виловлювати найбільш проблемні питання, створювати і впроваджувати для них адекватну норму і реагувати на найгостріші суперечки.

Якщо діяльність комісії принесе плоди – оновлення норми української мови, її спрощення і зручність, – то в інституції з часом з’явиться репутація, і її слово припинятиме гарячі дискусії на тисячі коментарів у соцмережах.

 


*ілюстрація Нікіти Тітова

Журналіст

Залиште коментар

four × five =