a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Сміятись чи не сміятись – ось питання

Сьогодні пропоную поговорити про те, з чого українці люблять сміятися. Тема ця, насправді, доволі ключова. Нова українська література почалася з гумористичної «Енеїди», комедійний жанр білою ниткою проходить крізь історію літератури, театру і телебачення. Найпопулярніші фільми та серіали у нас також комедії, я уже мовчу про те, хто зараз засідає на Банковій. Тож який у нас гумор, і в чому наш національний панчлайн?

У глибокий історичний екскурс вдаватися не будемо, говоритимемо про часи незалежності. У 1991 р. ми увійшли зі специфічним гумористичним доробком. На полицях пилом припадали книжки Остапа Вишні, якому вдалося вижити у сталінській м’ясорубці та випрацювати відповідний доволі хитрий і пріснуватий гумор, що толерувався системою. Українці читали журнал «Перець», радянський «Шарлі Ебдо» з чіткими ідеологічними рамками – це можна, а це зась. Ще в арсеналі були Штепсель і Тарапунька (яких можна охарактеризувати як «хитрувато-дурнуватий хохол» і «російськомовний малорос») та кілька інших стендаперів.

Радянський український гумор, отже, з одного боку, вписувався у колоніальну модель старшого і молодшого брата, а також мав чіткі цензорські рамки та ідеологічне спрямування. Також він перебував на беквокалі мейнстримного радянсько-російського гумору КВН та стендаперів-важковаговиків, на кшталт Райкіна.

У дев’яності зникла цензура, але не зник спільний культурний пострадянський простір. А ще почав формуватися кволий ринок, бажання заробляти, а отже, погоня за великими авдиторіями.

Як наслідок, в Україні сформувалися три гумористичні вектори: пострадянський російськомовний, змішаний російсько-суржиковий (обидва орієнтовані на широку російськомовну авдиторію), локальний українськомовний (який не прагнув вийти на пострадянський рівень).

Яскраві представники першого вектору – це «Каламбур» та «Маски шоу». Попри те, що їхні творці – українці, вони відразу працювали на російську авдиторію та вийшли в ефір спочатку на російському телебаченні, а потім на українському. Прикметно, що настільки яскравих власне російських гумористичних шоу у 90-ті не було, хіба «Городок», але один з його творців – одесит.

Змішаний російсько-суржиковий вектор репрезентують «Шоу довгоносиків» та Вєрка Сердючка (Андрій Данилко). Вони свідомо і відразу прагнули всидіти на двох стільцях, але, на відміну від першої групи, працювали з місцевим українським контекстом і були дуже успішними.

Власне український вектор був спочатку кволий, тримався на вузькорегіональних зірках, на кшталт Левка Дурка чи Гриця Драпака.

Впритул до 2014 р. зберігалася загальна гегемонія спільного пострадянського КВНу та стендапу (Жванецький, Петросян, Задорнов). КВН-сцена була переважно російськомовною зі спільним арсеналом гумористичних прийомів, але навіть у ній почала поступово формуватися своя українська школа, що вилилася у сучасні «95 Квартал», «Дизель шоу» та ін. Власне, стилістика зберігається, але український контекст, особливо політичний, виходить тут на перше місце.

Як і в будь-якій іншій галузі культури, каталізатором відриву від Росії стала російсько-українська війна, що поставила багатьох культурних діячів перед вибором – рішуче попрощатися з уявленням про спільний пострадянський культурний простір, вибрати іншу сторону і переїхати в Росію чи хитро намагатися балансувати (з постійними зашкварами).

Якщо ж говорити про змістові та стильові особливості трьох векторів українського гумору, то вони також різні. Пострадянський гумор намагався працювати на універсальні теми без прив’язок до українського контексту (карикатурний козак у «Маски шоу» був незначним периферійним елементом). Російсько-суржикомовний вектор – це пряме продовження традицій гумору УРСР, який можна охарактеризувати як «автоклюква».

«Клюквою» прийнято називати стереотипне зображення росіян у західній культурі (ведмеді, водка, балалайка, калашніков, ікра, самовар, КДБ). Стереотипне зображення росіян на заході трапляється в дуже багатьох фільмах і має давню традицію. Тільки тут росіян зображають інші. А українська «автоклюква» відзначається тим, що це ми самі себе подаємо у вузькому стереотипі (шаровари-оселедці, горілочка-вареники, хитро-тупе кумівство і непозбувна селюцькість). Апогей цього вектору – Вєрка Сердючка. Її образ знайшов велику симпатію не тільки у нас, але і в Росії. У цьому ж жанрі клепає продукцію студія «Квартал-95» («Одного разу під Полтавою», «Країна У» і т.д.)

Саме на базі автоклюкви після початку російсько-української війни почав наростати і власне український вектор гумору. Поки найуспішніший проєкт – це «Скажене весілля» (2018 р.). Серед фільмів, які підтримувало Держкіно, він зібрав найбільше у прокаті – 508,5% прибутку, має два сіквели.

Це адаптація французького фільму «За що нам це» 2014 р. Головний герой «Скаженого весілля» – зашорений провінціал, який ніяк не може змиритися з тим, що його донька виходить заміж за афрофранцуза. Тут і расистські стереотипи, і той самий селюцький дискурс, але фільм абсолютно українськомовний, гумор базується повністю на українській історії та культурі (у саундтреці використано тільки короткі уривки двох російськомовних пісень). По суті, це та ж сама автоклюква, але вже орієнтована виключно на внутрішній ринок, росіянин цей фільм не зрозуміє, бо використано чужий для нього культурний код.

У 2019 р. вийшов фільм «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, що, нарешті, переламав автоклюквенне прокляття. Звісно, і до цього з’являлися неавтоклюквенні комедії, але вони не мали такого касового успіху, а фільм Лукіча вийшов у плюс у прокаті та зібрав масу позитивних відгуків. Герої фільму – не селюки і не хитрі куми, хоч і провінціали, ґеґи – не пласкі, реалії міцно локалізовані.

Також за останні кілька років почав формуватися молодий українськомовний стендап, що з часом може витіснити школу КВН.

На сьогодні у нас зберігаються три описані вектори гумору, однак тенденція така, що знеособлений пострадянський та російсько-суржиковий втрачають позиції. Є надія, що власне-український гумор набере у вазі та пошириться на усі жанри. А тоді, «Чорне море ще всміхнеться, Дід Дніпро зрадіє», і автоклюкву витіснить здорова автоіронія.


Журналіст

Залиште коментар

20 + 13 =