a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Маріуполь: прифронтова реальність

Війна в Україні триває з 2014 року. Це довше ніж Друга світова. І якщо у Львові, Рівному, Миколаєві або Чернігові можна вдати, що її не існує, то у Бахмуті, Лисичанську, Волновасі чи Маріуполі це зробити значно важче. Тут можна легко знайти сліди війни, і хоча ці міста зараз цілком під контролем України, бойові дії біля них зовсім близько, а загроза ескалації нікуди не зникає, а навпаки наростає.

Маріуполь – це найбільше прифронтове місто. Під контролем гібридних колаборантів воно перебувало кілька тижнів, але війна не відійшла далеко і завжди дихає йому в потилицю. Позиційні перестрілки у поблизьких Широкиному, Водяному та Павлополі тривають весь час. Туди навідуються спостерігачі ОБСЄ, що, за словами волонтерів, працюють за графіком з дев’ятої до третьої, поки діє їхня страховка. Широкине особливо важливе, оскільки там розташована стратегічна висота, з якої можна обстрілювати місто.

Будівля ГУВС Маріуполя, зруйнована під час бою 9 травня 2014 р. / Фото автора

Сім років тому, 24 січня 2015 р., гібридна російсько-терористична армія обстріляла «Градами» житловий квартал Маріуполя Східний. За іронією історії, найбільше постраждала вулиця Київська. Від обстрілів загинуло 30 мешканців, понад 100 було поранено. Кілька снарядів упало біля школи № 5, ударна хвиля розбила всі вікна та винесла двері. На щастя, була субота, і дітей у будівлі було небагато.

У 2014-2015 рр., коли місто було не тільки прифронтовим, але іноді й фронтовим, багато маріупольців покидали рідні домівки. Учнів у школі №5 стало наполовину менше, люди продавали нерухомість, однак із часом містяни навчилися жити у нових умовах. Маріуполь став домівкою для багатьох біженців з окупованих територій. За офіційними даними їх бл. 100 000.

За сім років місто залатало шрами війни. У Східному мікрорайоні знайти сліди бомбардування доволі важко, школа №5 повністю відремонтована і укомплектована учнями, залишається тільки спалена руїна відділку міліції, яку збираються музеїфікувати як нагадування про страшні події. Маріупольці не бояться жити навіть у Східному мікрорайоні, що найближче до лінії фронту. Це доволі популярне місце, оскільки сюди не задуває дим із заводів. У центрі міста багато ресторанів і закладів, у п’ятницю важко знайти вільний столик.

Металургійний комбінат «Азовсталь» / Фото автора

Багатий промисловий Маріуполь сповна скористав із благ децентралізації. Міська влада розвиває транспортну інфраструктуру, парки, міське господарство, активно залучає грантові кошти, розробляє стратегії туристичного розвитку. Однак життя міста і далі точиться у тіні і диму «Азовсталі» та «Металургійного комбінату Ілліча» (на вимогу закону про декомунізацію хитро переназваного на честь металурга Зота Ілліча Некрасова у 2016 р.). Ці метінвестівські гіганти працюють на застарілому обладнанні та не квапляться дбати про фільтрацію викидів, отруюючи не тільки повітря, але й Азовське море. З одного боку, заводи дають роботу значній частині населення міста, з іншого – вони шкодять екології та здоров’ю містян, тому в Маріуполі доволі сильні низові екологічні рухи. 

Протягом всього періоду незалежності Маріуполь перебував у тіні Донецька, і тільки війна і статус найбільшого прифронтового вільного міста привертає до нього увагу ЗМІ – не тільки українських, але і закордонних. Щойно починають обговорювати можливу подальшу агресію Росії щодо України, готелі міста враз наповнюються іноземними журналістами, що їздять на фронт і спілкуються з містянами.

Але навіть зараз, кого б не спитати про потенційну загрозу, відповідь буде одна – «ніхто не піде в атаку, ескалація неможлива, нікому не треба багато людських жертв». Саме це ви почуєте з уст працівників заводів, перехожих, бізнесменів, пенсіонерів, волонтерів і ветеранів. Маріупольці ставляться до війни, як до чогось буденного. Яка ескалація? Війна тут під боком триває понад сім років. Які можуть бути зміни? 

 Проспект Миру, центр Маріуполя / Фото автора

Цей повсюдний дзенівський спокій дуже сильно контрастує зі стрічкою новин.  З одного боку, він має терапевтичний ефект, бо розвіює паніку. З іншого, людей роками привчили зжитися з прифронтовою реальністю, щоб у разі загострення ніхто не встиг відреагувати. 

Обидва ці аспекти слід проаналізувати і осмислити на рівні всієї країни.

Паніка не приносить ніякої користі. Навіть якщо її поширюють міжнародні ЗМІ, не варто опускати руки, кидати усе і бігти у магазин по сірники та сіль. Але водночас, не можна звикати і не звертати увагу на небезпеку, бо саме це і є мета нашого ворога – приспати увагу.

Фраза, яку приписують Оліверу Кромвелю «Вірте у Бога, і простежте, щоб порох не став вогким», дуже актуальна. Не тільки для Маріуполя, але і для всієї країни.

 


Журналіст

Залиште коментар

ten − three =