Фейсбук і фіговий листок

Є така ідея – поговорити про цензуру. Або про секс. Або про цензуру і про секс одночасно. Днями Фейсбук запровадив нові правила, які, на думку компанії, унеможливлюють сексуальні переслідування, а фактично унеможливлюють писати будь-що, що може мати еротичний і сексуальний не просто контекст, а підтекст, тобто натяк на такі “страшні” речі. Це все стосується вживання назв тіла людини, згадувань або натяків на сексуальні пози, ігри, а також, що найцікавіше – зображення, які можуть мати еротичний характер. 

От по останньому і пройдемося, бо тема, м’яко кажучи не нова. 

Взагалі, ідея заборонити секс і зображення сексу  – це майже мейнстрім, якщо розглядати її в історичному контексті. Те, що сьогодні до неї додумався Марк – це дуже мило, але, швидше за все, вказує на те, що книжок і фільмів він читав/дивився небагато, тому що знав би, чим такі історії закінчуються. 

А закінчуються вони повною перемогою сексу й еротичних зображень зокрема, тому що не було б цієї перемоги – і ви би мене не читали, любі друзі.

Про цензуру ми вже давно в Україні не згадували, хоча варто пам’ятати, що за Яника вона була. Я пам’ятаю виставку своїх друзів, де спеціальна комісія позаліплювала всі, на її думку, похабні місця на холстах чорним скотчем. Так і відбулось відкриття, тому що художникам сподобалося, як смішно виглядають їхні роботи (та і взагалі, сторітеллінг завжди додає в ціні і цікавості мистецтву).

Так, хай там як дивно це звучить, але цензура на еротику зазвичай дуже смішна. Інколи не в конкретний період часу, але в історичній перспективі майже завжди. Тож давайте подивимося, що, коли і як забороняли, і що ми про ці всі події пам’ятаємо. Такий історичний погляд на актуальну тему.

Уперше образ фігового листочка, який потім став чорним скотчем і пікселями на екрані, міфологічно з’являється в Біблії. Ним прикрили себе Адам і Єва, коли з’їли не те яблуко і вперше відчули сором. Насправді, Біблія тут дає підказку, що сором з’являється не від гарного життя і, взагалі, нічого хорошого в ньому немає, але зазвичай цей момент прийнято трактувати буквально.

Найвидатніша цензурна “реформа”, яка так і називалася – “фігового листка” – тривала понад 200 років. У 1557 році Папа Павло IV  вирішив показати себе дуже благочестивим і рекомендував спеціальним законом трохи видозмінити грецькі і римські скульптури та ренесансні фрески. У 17 столітті, (а я казала, що “реформа” була довгою), Папа Інокентій Х особисто керував цією акцією. Що вони там стільки прикривали – мені особисто не дуже зрозуміло, але, швидше за все, прикривання велося не так успішно, як хотілося б, раз для нього треба було не одну сотню років. 

Мазаччо “Вигнання з раю”. 1420-ті. До і після реставрації в 1980 році. Ілюстрація з artguide.com
Мазаччо “Вигнання з раю”. 1420-ті. До і після реставрації в 1980 році. Ілюстрація з artguide.com

І після цього що? А нічого) Про що і мова, але я дам вам ще приклади – ми ж про критичне мислення і на одному факті свою теорію не базуємо. 

Ще смішнішім історичним фактом виявилася цензура Сікстинської капелли. Ви були? Якщо не були  – використовуйте безвіз, це супер сила! Мікеланджело, коли малював фреску, то вже був досить похилого віку (стелю він розмальовував 24 роки до цього) і коли в 1541 році її закінчив, то фреска викликала багато критики. Автора звинувачували у святотатстві через оголеність майже всіх фігур, “непристойність” поз і багато всякого іншого. Кардинал Караффа створив “комітет фігового листка” (я не впевнена, що це не пізніша його назва), який активно боровся за прикравання і одягання всіх моделей художника перед тим, як замовлення буде здане. Цього не відбулося, хоча одного з найбільших критиків (церемонімейстра папи Б’яджо да Чезена) Мікеланджело зобразив у пеклі з вухами осла і зі змією, яка кусає його за те місце, про яке не можна говорити за новими правилами ФБ. 

Мікеланджело. Фрагмент фрески “Страшний суд”. Зображення церемонімейстра Папи Б'яджо да Чезена. Є така історія, що коли він пожалівся Папі, що його помістили в пекло, то Папа Павло ІІІ сказав: «Ну, якби в чистилище, то ще щось можна зробити, але в Пеклі я не маю влади». Може, це просто красива легенда. Ілюстрація з kaefetov.wordpress.com
Мікеланджело. Фрагмент фрески “Страшний суд”. Зображення церемонімейстра Папи Б'яджо да Чезена. Є така історія, що коли він пожалівся Папі, що його помістили в пекло, то Папа Павло ІІІ сказав: «Ну, якби в чистилище, то ще щось можна зробити, але в Пеклі я не маю влади». Може, це просто красива легенда. Ілюстрація з kaefetov.wordpress.com

Але потім до влади прийшов папа Павло IV, (ага, той самий, який почав “реформу” цензури) і після двадцяти років вирішив все таки щось домалювати. Чи замалювати. Є така легенда, що вже старий Мікеланджело написав йому: “прикрити оголеність легко, ось ви спробуйте світ привести в пристойний вигляд” – і відмовився. Легенда/не легенда – не знаю, але звучить актуально. У результаті всіх цих перемовин право замальовувати випуклості (які не можна називати за новими правилам ФБ) доручили Даніелле де Вольтері, який був учнем Мікеланджело і, якщо чесно, повів себе дуже гуманно, тому що домалював усі драпіровки фарбами, що легко змиваються. Незважаючи не це, римляни прозвали його Il Braghettone , що можна перекласти, як “той, що малює підштанники”. 

Відоме японське еротичне мистецтво “сюнга” теж піддвалося цензурі більше, ніж на 20 років у 1722 році. “Сюнга” на хлопський розум можна перекласти як “ весняна картинка, і найбільшого розквіту воно набуло в період Едо. Надихався цей вид мистецтва ілюстраціями в медичних книжках і часто використовувався для освіти сімейних пар і розслаблення воїнів перед битвам. За “ сюнга” Марк банив ще три роки тому, тому тепер, я думаю, не варто сіпатися (не буде тут картинки). До чого привела цензура, про яку я писала вище? Ні до чого, про що мріяли її ініціатори, а фактично до появи підпільної гумористичної еротичної графіки. А потім вже вплинула на все мистецтво модерну в 19 столітті. 

Таких прикладів ще тонни, але найважливіше, що еротичне мистецтво, еротичну поезію й еротичний кінематограф забороняли десятки разів. З потягом художників малювати це радісне відчуття боролися і папи, і політики, і просто “відповідальні громадяни”.  І тим не менше, ми маємо неймовірні взірці і середньовічної еротичної мініатюри, яка малювалася в монастирях, і поезії Розстріляного Відродження, коли “секса в Советском Союзе не было”. 

Ґійомом де Лорріс (Guillaume de Lorris) «Roman de la Rose» ХІІІ століття. Національна бібліотека Парижа. Ілюстрація з https://www.cvltnation.com
Ґійомом де Лорріс (Guillaume de Lorris) «Roman de la Rose» ХІІІ століття. Національна бібліотека Парижа. Ілюстрація з https://www.cvltnation.com

А найважливіше, що вміти не хтиво говорити про секс – це теж мистецтво. Мистецтво, яке призводить до порозуміння в парах, до нормального сексуального виховання дітей, інколи до просто цікавого спілкування на теми історії і філософії.  Так, сексуальні домагання і переслідування в мережі – це той ще треш, але від них не можна сховатися за алгоритмом. Це нічого не дасть! Значно важливіше поважати себе, вивчати, як поводитися в таких ситуаціях, вчитися відмовляти в будь-який не комфортний для себе момент, вчитися відрізняти маніпуляцію від почуттів, вчитися ділитися неприємними моментами з друзями і близькими. І тоді ми зможемо відділити справжню радість емоцій від нав’язаних нам, від токсичних для нас, а іноді і від небезпечних для нас.  Ніяка цензура тут, на жаль, не допоможе (

Художниця, кураторка

Залиште коментар

four × 5 =