Я хочу поділитися з вами найбільшим своїм страхом.

І так, це стосується нової команди влади в Україні і кроку, який вона поки не зробила. Але який вже анонсує з радісною усмішкою людини, що готується засунути пальці в розетку.

Причому чужі пальці.

Мова йде про «примирення» з ОРДЛО. І якщо  ви погодитесь зі змістом цього тексту, я буду благати вас його поширити всіма засобами. Тому що це саме той випадок, коли треба кричати.

Хронологія подій

Ще до інавгурації, але вже після обрання, команда Володимира Зеленського звертається до ключових лідерів українських церков і релігійних організацій. Прохання звучить досить шляхетно: записати звернення  про мир для населення на окупованих територіях. Більшість погоджується. Декому вистачає далекоглядності утриматися.

13 травня це відео виходить на Facebook-сторінці Володимира Зеленського.

 

16 травня три великі соціологічні контори – центр «Соціальний моніторинг», Інститут соціальних досліджень ім. Яременка та група «Рейтинг» – публікують велике опитування громадської думки. Загалом воно не дуже відрізняється від інших, але є дуже важливий нюанс. Кілька питань в ньому мають ознаки підштовхувальних, тобто таких, які соціологи використовують не так для того, аби дізнатися думку громадян, як щоб підштовхнути до потрібної відповіді.

Зокрема, запитують про:

– необхідність компромісу в питанні окупованих територій;

– прямі переговори президента України з керівництвом РФ щодо Донбасу;

– прямі переговори з «керівництвом окупованих територій»;

– автономію ОРДЛО.

Пересмикуванням у цьому опитуванні ми присвятили окремий матеріал. Якщо коротко: опитування подавало в одному пакеті мир і прямі переговори з «керівництвом ОРДЛО». У людей запитували: ви ж хочете миру? ви ж розумієте, що потрібен компроміс? ви ж не проти, щоб президент поговорив з ОРДЛО? ви ж не проти погодитися на частину їхніх умов?

З такою послідовністю формулювань і, враховуючи заздалегідь підібрані варіанти відповідей, – не дивно, що більшість ствердно кивала.

21 травня  Володимир Зеленський назначає Андрія Богдана главою Адміністрації Президента, а українцям стає відомо, що спецпредставник США у справах України Курт Волкер вмовляв Володимира Зеленського цього не робити.

В цей же день Андрій Богдан заявляє про те, що нова команда розглядає можливість референдуму про мирні переговори з Росією.

23 травня фонд «Повернись живим» публікує новину про те, що оперативне командування «Північ» хоче розпитати військовослужбовців про їхнє ставлення до переговорів з «ДНР / ЛНР». Причому підключає до опитування замполітів – перепрошую, управління морально-психологічного забезпечення. Інформація отримує підтвердження.

Оперативне командування «Північ» досить незґрабно вмикає задню.

Виходять на яв деякі подробиці.

 

Увечері того ж дня Андрій Богдан змінює тактику і вже говорить, що мова не про референдум, а про консультаційне опитування. Логічно. Особливо якщо врахувати, що в Україні немає чинного закону про референдум.

Чому це погано?

Уявіть собі референдум – ой, перепрошую, консультаційне опитування, – на яке винесено питання про позбавлення народу України від страждань.

Ніхто не хоче страждати. Але серед методів позбавлення від страждань почесне місце займає евтаназія.

Так і тут. Всі хочуть миру.

Просто в умовах, коли на твоїй території стоїть армія противника, до швидкого миру веде лише капітуляція.

Тут треба нагадати мету Кремля.

А саме – Кремль ніколи не мав наміру окупувати Донецьк і Луганськ.

Коли Кремль скористався слабкістю України, на перших порах його програмою було захоплення і окупація Криму. Апетит приходить під час їди – Крим не просто окупували, його анексували, приєднали до складу РФ, порушуючи базові принципи Ялтинсько-Потсдамського миру. Після цього у Росії з’явилися дві програми продовження агресії.

Програма-максимум передбачала створення «Новоросії» від Харкова до Одеси включно, дезінтеграцію України і появу на половині її території радянського лімітрофу.

Програма-мінімум передбачала створення в Україні нової автономії, української Чечні, регіону, який повністю контролювався б російськими спецслужбами і в якому можна розмістити російську армію, але який формально вважався б частиною України і мав би вплив на її внутрішню і зовнішню політику. В ідеалі – з правом вето на зовнішньополітичні рішення. Словом, Росія хотіла вирвати з України ребро і зробити з нього гак, щоб підчепити на нього нашу країну.

З «Небесною Новоросією» не спрацювало. Ґремліни з Кремля самі повірили у власну брехню і переоцінили любов до Росії і ностальгію за СРСР на Південному сході України. Окупувати вийшло тільки шматки Донецької та Луганської областей – і ті українська армія, створена з нічого за кілька місяців, звільняла настільки ударно, що без прямого удару російської армії з-за кордону впоралася б до вересня 2014-го.

Тому цей удар і було завдано. І виставлено ультиматум, що майже до слова повторює їхню програму-мінімум. Він називався Мінські угоді.

Україна була змушена прийняти цю гру, щоб заплутати Росію в дипломатії і не дати її армії просунутися далі. Наша країна взяла правильну тактику: наполягати на тому, що в пріоритеті – виведення російської армії, а вже потім можна говорити про якісь «особливі статуси» регіону. Росія виводити армію ніяк не хотіла.

Фактично, в цей момент Україна вибрала підморожування конфлікту, вважаючи, що краще мати «Велике Придністров’я» під боком, ніж «Велику Чечню» у себе в боці. І це було правильне рішення – в тому сенсі, що воно мало свою ціну, але, як-не-як , дозволяло країні виживати. Почалася війна на виснаження – хто перший впаде?

Україна чекала, коли путінський режим задовбеться постачати окупаційний контингент на окуповані території, а місцеві мешканці почнуть згадувати довоєнні роки як найкращі у своєму житті.

Так, це означало постійний уповільнений конфлікт – і регулярні зведення втрат. Але, по-перше, з «того боку» ці зведення виглядали набагато сумніше, а по-друге, ця ситуація дозволяла Україні підтримувати і нарощувати боєздатність армії. Всі, хто воює під українським прапором на Донбасі, роблять це за власним бажанням. Це кадрові військові, а не добровольці, які роблять те, що й повинні робити військові, коли на їхню землю прийшов ворог. І вони навчаються, і вони стають кращими.

Зі свого боку, Росія чекала, коли в Україні керівництво зміниться на більш поступливе і погодиться на її умови. Коли від війни втомляться ті, хто її в очі не бачив, і хто-небудь хитрий продасть капітуляцію під виглядом миру.

Дочекалися?

Що буде, якщо піти на таке

Прямі переговори з «керівництвом ДНР і ЛНР» автоматично знімають лапки в цій фразі.

Тобто, це означає, що Україна визнає ці «суб’єкти міжнародної політики» чинними, і перестає їх трактувати як окуповані Росією території України, а їх лідерів – визнає лідерами регіонів, а не біологічним сміттям, яке Росія посадила грати роль декорації.

Озвучене в опитуванні – це прийняття російського трактування «Мінська». Тобто ми починаємо інтеграцію ОРДЛО в тіло України «як є». Без виведення російських військ і спецслужб – Росії не має сенсу це робити, а Україна не має можливості її змусити. Без контролю над кордоном. Інакше кажучи, вважайте, що ми зараз просто назвемо ці території автономіями в складі України і відведемо армію. Таким же чином, наприклад, можна перемогти в Україні кір – просто законом прийнявши рішення про виключення його зі списку хвороб і діагнозів. Немає діагнозу – немає проблеми. Усі здорові.

І, само собою, ці території будуть делегувати депутатів в загальнонаціональні органи влади. Це за хорошого сценарію. За поганого, – можливо, в процесі переговорів згадають про «право вето автономії на зовнішньополітичні рішення країни».

Вочевидь,  після такого з Росії злетять всі санкції, що стосуються Донбасу. Тому що Україна фактично визнає, що учасники конфлікту – аж ніяк не РФ, а «республіки». І взагалі, конфлікту , по суті, немає. Ми визнаємо його недійсним.

Це грандіозна афера – спроба продати капітуляцію,  видаючи її за мир.

Це множення на нуль всієї нашої війни з другої половини 2014 року, всіх наших зусиль і всіх наших втрат.

Це операція вживлення в тіло країни ракової пухлини під контролем ворога без спроби хіміотерапії.

Це зрада загиблих, живих і нащадків, і поява в складі України недоторканного регіону з союзом кримінальників і ворожих агентів, який буде викачувати з країни ресурси «на відновлення» і користуватися імунітетом від виконання її законів. Маленька Чечня, перетворена в такий же синдикат, зробила велику проблему всьому російському народу. Тут інші співвідношення сил.

Що доводить, що Москва теж грає в цю гру

По-перше, «збір підписів» в окупованому Донецьку. Він був би фізично неможливий без санкції «МГБ ДНР». Тобто ФСБ РФ.

Або так:

 

По-друге, той факт, що навіть ще не будучи президентом, Зеленський неодноразово наголошував на готовності звільнити полонених, в першу чергу – захоплених в Азовському морі моряків. Так ніби у нього це звільнення вже в кишені.

Прийняти рішення про звільнення українських в’язнів, може тільки одна людина. Владімір Владімірович Самізнаєтещо.

Він же – єдина людина, здатна дати гарантії такого кроку. І якщо команда Зеленського так впевнено використовувала цей аргумент – ймовірно, гарантії вони отримали.

Але з чого б Владіміру Владіміровичу підігравати команді Володимира Олександровича, якщо тільки команда Володимира Олександровича не погодилась підіграти Владіміру Владіміровичу.

Хто форсує це питання у Зеленського? Часом не сам Зеленський?

Певно, не сам. У автора цих рядків склалося враження, що сам Зеленський не прораховує цю ситуацію наперед (що логічно – це, як не крути, не його профіль), а просто спирається на думку людини, експертності якої довіряє.

Тут я можу лише згадати, що нинішній глава АП – не тільки екс-чиновник часів Януковича і не тільки юрист Коломойського, а й екс-помічник народного депутата України Андрія Володимировича Портнова.

Можливо, місток просування проросійської політики знаходиться саме тут? У всякому разі, шлях передання  тих самих гарантій від Кремля міг бути саме таким.

І, можливо, заперечення Курта Волкера щодо кандидатури Андрія Богдана як глави АП були викликані не тільки і не так його зв’язками з Коломойським, як з абсолютно іншими людьми.

Що ми можемо зробити

Виникає питання: а як цьому перешкодити?

Особисто мені це відчуття знайоме. Я його пам’ятаю з часів Януковича, часів укладення Харківських угод. Коли ти розумієш, що твою країну закопують, але розумієш також, що роблять це ніби за законом, використовуючи всі принципи представницької демократії.

Зараз, однак, ситуація трохи інша.

Я впевнений, що Зеленському і його команді цю схему дій вже продали, пообіцявши лаври миротворця і мало не Нобелівську премію миру. Але нові мешканці Банкової все ще не впевнені в тому, що вона вигорить. Для них ця схема – лише засіб набору ресурсів. Можливо, всі ці опитування – спосіб переконати тих, хто сумнівається всередині своєї ж команди, що народ (і армія) підтримає і буде любити Володимира Об’єднувача.

Ну тоді необхідно наочно продемонструвати, в якій позі.

Потрібно довести нинішній команді влади, що такий зовнішньополітичний фортель не виправдає себе, що він створить не любов народну, а великі проблеми. Що замість квітів на сцену полетять, в найкращому випадку, фекалії, а в гіршому – щось важче.

І ось тут всі засоби закричати «Так що ж ти, *****, робиш ?!» хороші.

Мітинги, петиції, плакати, спам, відеозвернення авторитетів, відкриті листи і статті в медіа, залучення дипломатів і політиків – все добре.

 

Роз’яснення громадянам, чого насправді коштує такий «мир» і хто насправді буде знімати з нього вершки. Починаючи з громадянина Зеленського і закінчуючи найпереконанішою частиною його електорату. Демонстрація готовності вчинити будь-який кіпіш, якщо від загравання і промацування команда Зе перейде до реальних кроків демонтажу українського суверенітету. Переконування його політичних опонентів, що цим аргументом можна непогано вломити тим, хто загрався і сп’янів від успіхів.

Інакше, вибачте, друзі, але ми знову просремо країну і майбутнє наших дітей.