a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Довколакиївська воєнна мозаїка

Війна складається з маленьких приватних історій – героїчних, трагічних, іронічних. У новини потрапляє тільки незначний відсоток, решта зберігається у пам’яті безпосередніх учасників і свідків. Медіа, як правило, приділяють увагу найяскравішим або тим, на які випадково натрапили. Так сталося, що я об’їздив звільнені території довкола Києва і поспілкувався з людьми. Ось коротенька воєнна мозаїка з того, що я почув.

 

Буча

***

Мій чоловік відправив мене в евакуацію, сам лишився в Бучі. Я тримала з ним зв’язок. Він виїхав на трасу за волонтерами. Його машину розстріляли, він отримав серйозне поранення. Востаннє вийшов на зв’язок три тижні тому. Лікарня не працювала, Мабуть, він помер. Я прийшла на ексгумацію, може, його тут викопають.

***

Ось мій будинок, бачите це решето над криницею. Отут я стояв. Коли колона російської техніки поїхала вулицею, я вискочив сюди, пропустив два БТРи і пульнув у бензовоз мухою. У мене були чотири гранати. Три, я не знаю як, мені вдалося кинути за хвилину, потім я проповз під парканом, забіг у двір і тримав останню для себе. Зідзвонився з хлопцями, дав координати, їх добили джавелінами. Я  прочекав півгодини, витягнув телефон, увімкнув відео і пішов у бік, звідки колона приїхала. Бачу, стоять ніби наші з жовтими пов’язками. Я підійшов, а вони кричать «Нє снімай», дивлюся, а це буряти. Я сказав «Та пішов ти нахуй», розвернувся і повільно пішов назад. Мені було пофіг, чи мене застрелять… Бачите, що з моєї хати зробили. Ось наскрізні дірки від крупнокаліберного.

***

Ми самі з Луганська. Бабуся з Алчевська, працювала на металургійному. Виїхали звідти у 2014-му. Спочатку у Кременчук, а потім у Бучу, бо брат у Києві поселився, щоб ближче було. У 2014 ми виїхали тоді, коли ще там не було тих жахіть. А зараз відчули все сповна. Зараз уже не холодно, уявляєте, як жити у хаті без опалення, коли -10?

***

У нас біля хати стояло вісім БТРів і десять танків. Один БТР цілився просто у нашу хату. Отам було гніздо снайпера. Теж у наш бік. У мене хотіли забрати машину, але акумулятор сів. Я пробував завести, не вийшло, вони плюнули. Свій воєнний я закопав. Росіяни встановили комендантську з четвертої. Наказали не виходити. Сусід вийшов, отримав кулю в живіт. Лікарня не працювала. Ми пішли до їхнього військового партача взяли циганську голку і зашили його з кулею без наркозу. Зараз він у Києві, лікується… Друг ішов у гості до дочки, вона за 200 метрів живе. Росіяни наказали йому «Стій!», а він побіг… З підствольника голову знесли…

 

Гостомель

***

Нас залишилося у під’їзді біля двадцяти. Поки живемо в підвалі, а що, як вони вернуться? Бачите собаку з простреленою лапою? Гавкав, росіянам не сподобалося. Коли до нас прийшли вперше, всіх вивели з підвалу – чоловіків окремо, жінок окремо. Чоловіків перевіряли на татуювання. Забрали і поламали усі телефони. Але це перша хвиля, а потім прийшли російські азіати…

 

Ірпінь

***

Відправили дочку. Лишився я з жінкою. Я мисливець, добрий мисливець… У мене машина тюнінгована, такої більше ні в кого в Україні нема. Вона зачарована, міна за п’ять метрів від неї лягала, а на ній ні подряпинки. Нікому її не продам. Я не кажу, що воював, я називав це «іду на роботу». Жінка лишалася і готувала їсти на наших хлопців. Щовечора я вертався і думав – ціла наша хата чи ні, фіг з нею з цією хатою… Думав, чи жива дружина, ось що головне…

***

До війни у мене не було котів, тепер навіть не знаю, скільки, більше двадцяти. Я 47-го року народження. Отут надворі готую їсти. Раз упала на багаття, дивом не обпеклася. Я готую окріп у термос раз на два дні, так і живу. Дивіться, я покажу, який стовп диму я сфотографувала…

***

Ось мої чотири корови. Я без них нікуди. Моя мама тримала корів, і я тримаю. Не було ні світла, ні води, ні газу, а коровам треба по відру води на день… Опалення вимкнули, то я щоранку приходила у стайню грітися, бо тут корови надихали. Носила їм воду під обстрілами… А поля, де я їх пасла, зараз заміновані, я попрошу мера, щоб розмінував, бо не буде, де пасти…

 

Залісся

***

Он яка діра в стіні від міни. Сфотографуйте нас із чоловіком, як ми крізь неї виглядаємо. Будинок батьки збудували у 1950-му, якраз після війни, тут капітальний погріб. Він нас і врятував… У мене сусідка глухувата, я з нею телефоном говорила голосно, росіянам це не сподобалося, вони почали стріляти у паркан… Тут літало з трьох боків… Наші по них, вони по наших…

 

Богданівка

***

Вони обійшли усі хати в селі та змусли написати на воротах «Люди» всюди, де хтось був. У жінки і в мене забрали сімки. Добре, що я раніше іншу знайшов і був на зв’язку. Вони зайшли, дивляться, що у нас все є, дивувалися пральній машині… Я займаюся мотоциклами, усі робочі поховав, тому нічого не вкрали. У сусіда забрали машину, обписали своїми символами, тепер він її знайшов і відмив. В останній день вони помітили наше порося, сказали – «О, парасьонок», але ми швидше його зарізали і м’ясо сховали.

***

Мені сорок п’ять, але я вдягалася, щоб виглядати на сімдесят. Ми спали одягнуті й взуті, щоб встигнути добігти у підвал. Росіяни змушували нас носити білі пов’язки, навіть щоб дорогу до сусідки перейти.

***

Коли вони вламувалися у мою хату, я сидів у погребі навпроти. У мене гарні двері, півдня вламувалися. Мені вдалося втекти за півгодини до того, як вони влізли у погріб. Я служив у військах КГБ, воєнник закопав, усіх своїх евакуював, а сам лишився, полазив по позиціях їхніх, передав хлопцям і сам втік. Оце вернувся. Вкрали все, що могли, ікони не взяли, тільки у св. Миколая осколок прилетів. Наступного разу, якщо сюди сунуться, так швидко вже не пройдуть.

***

До війни я не хотіла, щоб мій шестирічний син служив, а зараз хочу. Він має вміти захищати свою родину і свою Батьківщину, он автомат іграшковий йому купила.

 

Шевченкове

***

Наша хата при дорозі. Дочок я вивіз, а з сином ми перебралися вглиб села. До нас вломилися і сім днів жили орки. Покрали комп’ютери і мої з сином труси та шкарпетки. А свої обісрані лишили в хаті. Виніс їх вилами і спалив.

***

У нас у дворі танк стояв, прямо навпроти у них траншея була. З усього села стягнули сміття, щоб її замаскувати. Це ми уже прибрали. Тут ми жили з чоловіком, це наша спальня… Золоті руки мав. Бачите, оце ліжко, усі оці меблі – своїми руками зробив. Ніде не служив, але його вбили разом із братом. Їх знайшли у підвалі разом із чотирма іншими. І обличчя таке опухле було, його мучили… За що? Що він їм зробив?… У закритому гробу ховали. Забрали ноутбуки, усі кабелі… У сусіда жили багато днів, він не може повернутися і прибрати, каже, що йому гидко…

***

Ось бачите цю могилу, це волонтери, вони везли гуманітарку у наше село. Їх просто на дорозі у машині розстріляли і не дозволяли ховати три дні, потім їх у городі прикопали, тільки зараз перепоховали на цвинтарі, їм було за тридцять, двоє дітей сиріт лишилося. Вони питають – де мама, де тато?

 

Воєнна мозаїка має різні рівні. Ці коротенькі фрази, звичайні друкарські символи, викликають потужні емоції. Значно сильніше ви проживаєте їх, коли чуєте ці історії вживу від безпосередніх свідків і учасників, читаючи усі шрами у їхніх очах, проживаючи разом з ними перепади емоцій, сльози і, попри все, терпкий оптимізм. Але це не може зрівнятися ніяким чином із реальністю, з якою їм довелося зіткнутися.

На жаль, довколакиївські історії не єдині в цій війні. У нас є чимало звільнених і все ще окупованих територій. У Маріуполі саме зараз відбуваються немислимі звірства.

Окрім боротьби, перемоги і допомоги, наше завдання збирати і зберігати воєнну мозаїку в пам’яті.

 


*ілюстрація Нікіти Тітова

Журналіст

Залиште коментар

13 − 5 =