a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Яких цінностей бракує українцям

Як зробити так, щоб з кожним політичним циклом ми робили кращий вибір?

Наприкінці навчального року Київська школа економіки зібрала друзів, щоб обговорити — які цінності варто закладати в майбутніх громадянах України через освіту. Як за їх допомогою формувати краще майбутнє економіки України? Сергій Гурієв, головний економіст Європейського банку реконструкції та розвитку, на цій зустрічі чітко окреслив основні виклики для України: тривожні тренди еміграції, старіння населення і низькі показники здоров’я українців. Вирішення цих проблем потребуватиме нових підходів до формування людського капіталу, зокрема, і через освіту, – пише Наталя Попович для HB.

Це була дуже вчасна розмова — коли ми зайшли в Україні на друге коло політичного процесу після Революції Гідності. Коли вже оголосили списки і рішення Конституційного суду. Через їх призму ми бачимо цінності дорослих людей — не декларовані, а справжні цінності в дії. Для когось — це Україна. Для когось — гра. Для когось «не пропустити шанс прийти у владу». Для когось «не втратити владу». Але дуже мало насправді обговорюються стратегічні смисли: чому, що і як має бути далі для країни.

Як зробити так, щоб з кожним політичним циклом ми робили кращий вибір? Коли думаємо про актуальні цінності для освіти і майбутніх поколінь, то варто врахувати, що молоді люди сьогодні живуть у час:

— Великої нерівності – 26 осіб у світі – багатші за половину людства.

— Абсолютно відкритих кордонів — як для добра (за час безвізового режиму понад 2 мільйони українців ним скористались, а значить побачили світ і планка їх бажань і мрій — вища), так і для зла (тероризм, небезпеки, ненависть, провокована міграцією, хоч не в міграції причина, звісно).

— Коли їм, можливо, для отримання роботи і не потрібні будуть наукові ступені — понад 50% співробітників Apple, що долучились до компанії у 2018 році — не закінчили бакалаврат.

— Великої непевності — бо вони протягом десяти наступних років обиратимуть професії, яких ще не існує сьогодні. Але, за даними Організації економічної співпраці та розвитку, народилось перше покоління в найбагатших європейських країнах, котре буде заробляти менше за своїх батьків.

— Коли попри розгалуженість соціальний мереж «друзів» у віртуальному житті, вони мають шанс залишатись дуже самотніми і страждати від ментальних проблем у реальному житті.

— Коли ми не можемо їм сказати «Передаємо вам чудесний світ. Не зіпсуйте його!». Насправді, їм доведеться знаходити рішення для великих українських проблем — непережитих ран минулого, браку освіти і усвідомлення глобального контексту суспільством. Їм також доведеться шукати рішення значно більших проблем — наприклад, кліматичних змін, котрі ставлять під загрозу їх власне життя і життя кожної країни.

Експерти з прогнозування майбутнього вважають, що найбільша небезпека для світу — це молоді люди, які будуть підкованими та об’єднаними технологіями у супротиві до чогось. Найбільша надія для світу — це теж активні і свідомі можливостей технологій люди, але наповнені надією, упевнені в своїх силах справитись з викликами майбутнього.

Як можна закласти цінності в освіту, які сприятимуть подоланню цих викликів? В основі можуть бути 2 підходи. Вони не про «що» — ті знання, які вже можна отримати за допомогою Google замість школи чи університету, а про «як», про те як здійснюється освітній чи управлінський процес і який слід це залишає в людях:

—  Growth Mindset vs Fixed Mindset: орієнтований на розвиток спосіб мислення проти способу мислення, орієнтованого на обмеження;

—  Парадигма «ми», а не «я».

Недавно я отримала прохання від однієї з українських академій лідерства, небайдужого для мене проекту, поширити їх рекламу: «Шукаємо мудрих». Реклама супроводжувалась відповідним образом філософа з короною на голові. Я мимоволі подумала — що сталось з пошуком небайдужих? Зацікавлених? Спраглих до знань і розвитку? Якщо наші лідерські gap year проекти шукають одразу «мудрих» — то для якого «лідерства» ми готуємо молодих людей? Не один працедавець в Україні скаржиться на нестачу наступників в організаціях, тих, хто готовий бути спочатку послідовником — до того, як стати лідером. Скаржаться на нестачу колег з потенціалом для лідерства, ще «ненаповнених склянок», які прагнуть і вміють змінюватись, щоб зростати. Така «управлінська мова» пошуку робить велику ведмежу послугу молодим людям — їх спосіб мислення ризикує стати обмеженим вже у 18 років. А для чого розвиватись, якщо ти вже досяг того, до чого генії минулого йшли усе своє життя?

У своїй книзі Becoming Мішель Обама пише про важливість усвідомлювати, що людина — це work in progress усе своє життя. Усе своє життя ми продовжуємо поставати (become). Уолтер Айзексон в деталях описує зацікавленість і постійні експерименти, проби і помилки, як основу генія Леонардо да Вінчі. Growth mindset у нашому сторіччі стає настільки важливою компетенцією, що перетворюється на самоцінність. Для мене це про людяність, про те, що ніхто не застрахований від помилок, але і про те, що кожна людина — це ніколи не закінчений продукт, незалежно від віку чи досвіду («експертності»), а постійна праця над собою. Це про те, що через зусилля, добрі стратегії навчання і розвитку, а також постійний пошук зворотнього зв’язку від інших — ми зростаємо увесь час.

Наприклад, у системі міжнародного бакалаврату (IB), котра вважається однією з найпрогресивніших систем середньої школи у світі, діти практикують нові інструменти не лише навчання, але розвитку особистості, котрі і досі є поза увагою державних шкіл в Україні. В IB школі оцінка студента складається з «експертності» з предмету, тобто з оцінки знань, але і оцінки ставлення студента до предмету, до вчителя, до взаємодії з іншими студентами, до власних помилок і, головне, інвестованих студентом зусиль. Таким чином, ти не маєш шансів закінчити школу з думкою, що ти — великий експерт, але при цьому не маєш навиків до взаємодії з іншими людьми, до співпраці, позитивного і зацікавленого ставлення, або якщо ти не демонструєш, як розвиваєшся. Шкільні студентські радники у школі є для того, щоб допомогти долати студентам виклики особистісного розвитку, у той час як збільшуються їх знання і уявлення про власну «експертність» чи «мудрість».

Батьківські збори відбуваються не у формі звітів вчителів за досягнення високих оцінок, але у формі індивідуальних співбесід, які ведуть самі студенти, готуючись за кожним предметом до того, щоб обговорити з професорами і батьками, як вони зросли і планують зростати, які помилки, можливо, усвідомили, які висновки винесли з власних помилок поведінки чи отримання знань минулої чверті, взаємодії з іншими і так далі. Вчителі задають відкриті запитання і дають можливість студентам думати і ділитись. Це шанс для студента попросити викладача про зворотній зв’язок і отримати його. При чому цей зворотній зв’язок буде не у формі – «ти дуже розумний», а у формі «Я бачив чи бачила, як тобі непросто було справитись з груповим завданням X — що тебе навчив цей досвід?»

Це формує якісно інше уявлення студентів про себе після завершення школи. Це допомагає формувати критичне мислення. Це допомагає дивитись на себе не як на річ у собі – «я експерт», а як «проект, що формується» — формуючи той growth mindset, який лише і може допомогти адресувати великі виклики майбутнього навколо нас. Зрештою, це формує усвідомлення, що багато з того прогресу, на який здатна людина, залежить від неї самої, якщо вона аналізує свій попередній шлях, уроки і робить висновки. У випадку fixed mindset людина шукатиме винних замість того, щоб проаналізувати, що сама могла би зробити краще.

Cоціальні шкільні проекти, які показують здатність студентів об’єднуватись навколо вирішення більших проблем — теж безпосередньо впливають на високі бали студентів. Це про усвідомлене ставлення до «ми» і «я». «Я» — важливе, бо кожна людина має власну гідність і беззаперечну цінність, мати сміливість відстоювати і проявляти власне «я» — надзвичайно важлива компетенція. Але усе добре в балансі.

«Ми» vs «я»

Ще вчора українські експерти були в ейфорії від того, що хороші люди присутні в усіх списках політичних партій, але з динамікою рейтингів стає очевидно, що низка можливо навіть дуже компетентних людей законотворцями не стане. Чому? Бо сьогодні ми досі бачимо «пошук винних» і деструктивність важливості «я» понад«ми» в наших політичних утвореннях. Це змагання за «я» часто не дозволяє уповні розкритись потенціалу не лише політичних проектів, але багатьох бізнес-ідей у партнерствах, створенню потужніших рухів захисту прав, гідності, рухів за «бажання більшого спільного знаменника» для усіх в Україні.

У Данії – у 2012 році міністерство культури провело дослідження серед данців, в ході якого понад 200 000 осіб проголосували за ті цінності, які визначають і вирізняють данців. Рівність — одна з визначальних для Данії цінностей. Але вона не просто декларується, як свого часу в Радянському союзі, а реально базується на цілій низці принципів, закорінених у культурі і історії. Вона демонструється в дії, щодня. Україні би не завадило переглянути данський «Закон Янте», за яким «жодне «я» не є більшим за наше «ми» і який характеризує особливу скандинавську модель групової поведінки. Це відкриває дорогу довірі, щирій привітності і взаємодії. При цьому це не заважає індивідуальній чи груповій підприємницькій ініціативі і успіху таких данських глобальних брендів як LEGO, Сarlsberg чи Maersk. Навпаки, це допомагає їм бути справді соціально відповідальними.

У данських школах «ми» проявляється через практично відсутність індивідуальних нагород за успіхи у предметах. Навіть у міжнародній школі викладачі-данці віддають перевагу хвалити увесь клас, а не окремих студентів за їх зусилля, досягнення, розвиток. Слова «чемпіони», «лідери», «еліти» майже не використовуються. Вони є чужими у суспільстві, де люди пишаються тим, що різниця між зарплатою топ урядовця чи бізнес-лідера і електрика — це кілька разів, а не сотні разів. Це проявляється через величезну кількість проектів, які школярі мають зробити у групах — тобто ще на дуже ранньому етапі вони шліфують себе у взаємодії з іншими. Так, це непросто. Так, іноді і дітям, і дорослим — «простіше зробити самому», але ті, хто хочуть навчитись взаємодії з іншими чи лідерству, мусять десь зменшити «себе» і почути інших. Все це було б за потрібне на «вступі» до Верховної ради України…

«Ми» можливе тільки тоді, коли «я» не є кращим за когось іншого. Коли є вдячність за внесок у проект кожного його учасника. Коли є традиція поваги один до одного. У такий спосіб Стенфорд, наприклад, заохочує командну роботу своїх бакалаврів і магістрів, щоб на завершення навчання могли народжуватись такі дуети і потужні бізнес-партнерства як засновників Google. Цікаво було би провести дослідження, скільки сталих партнерств складається і не руйнується в Україні з часом. Що вже казати про політичні «коаліції».

Для цього також треба говорити з молодими людьми про те, що у відносинах «я» і «ми» не продається. Переконувати, що у людській взаємодії є те, про що не можна домовитись. Говорити про останні пережиття — війни, Майдану, їх уроків. Про більш давню історію нашої країни, нашого суспільства, коли працювати разом і на «ми» було важливіше для національних інтересів, ніж йти окремо. І про історію сучасну, коли Майдан став тим прикладом, де люди заради свободи і гідності об’єднувались в одне велике «ми», коли у ті холодні місяці люди жертвували собою, ціною власного життя і свого «я» заради майбутнього інших. На жаль, надто швидко у політиці після Майдану знову включились індивідуальні «я». Мені і зараз шкода, коли з політики йдуть не ті, у кого завелике «я», а ті, хто втомились ці «я» заради «ми» примирювати. Разом з тим, буквально нещодавно я мала нагоду відчути, що енергія «ми» у суспільстві працює – коли за ініціативою Українського кризового медіа центру низка організацій, активістів, інтелектуалів об’єднались навколо так званих «червоних ліній» після президентських виборів в Україні. На відміну від політичних партій, ця громадянська ініціатива продемонструвала, що є готовність у людей, які за спільне «ми», відстоювати спільні інтереси цілої країни. Такі прогресивні «ми» ініціативи я бачу і в проектах реформування освіти, в проектах міжнародної культурної дипломатії, їх потребуємо більше, і для зрілості і захисту інтересів чесного бізнесу та і в усіх царинах нашого життя.

Я часто думаю про дисидентський рух в Україні і іноді запитую себе, чи не могли ми навіть тоді у найгірші часи тоталітаризму досягати більшого, якщо би Стус, Горська, Симоненко не були настільки «самі»?

Маю надію, що з наступним політичним циклом енергія «ми» переважатиме, не лише помилки, але і висновки з них будуть осмислюватись і вітатись, як спосіб здобуття досвіду. Тоді завдяки способу мислення, орієнтованому на зростання, та командній взаємодії ніщо не стоятиме на заваді економічного розвитку і безпеки нашого суспільства у майбутньому.

Джерело: НВ

Засновниця One Philosophy Group, співзасновниця УКМЦ

Залиште коментар