a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Винаходи і політичні режими

Ми не зможемо усвідомити суті подій у сучасній Україні і світі довкола, доки не розберемось у суті фундаментальних змін у суспільствах, спричинених винаходом інтернету.

Усвідомити їхній масштаб поки важко: немає достатнього віддалення. Ми поки є свідками лише перших «підземних поштовхів» цього цивілізаційного землетрусу. Але світ не вперше переживає таку сейсмічну активність. Тому корисно пригадати, які зміни спричиняли попередні винаходи такого типу.

Нові засоби розповсюдження інформації відігравали ключову роль на зламах епох. Друкарський верстат, газети, радіо і кіно, телебачення, інтернет – кожен ставав водорозділом, за яким починалась нова суспільно-політична реальність. Коли групи з мінімальним політичним капіталом раптово отримували його з надлишком. У той же час монопольні власники влади несподівано ставали банкрутами.

Друкарський верстат

Поява друкарського верстата фактично знищила владну монополію церкви у Європі. Швидкість, з якою Лютер був здатний розповсюджувати свої праці, приголомшувала і неабияк лякала тогочасну церковну владу. Першою реакцією духовенства була, очікувано, спроба заборонити друк єретичних, на їхній погляд, книжок. Але оскільки доступ до винаходу лишався демократичним (не монополізованим центрами влади), заборони, звісно ж, не працювали.  Тоді церква вирішила боротися з Лютером друкуючи власну літературу і сподіваючись «зачавити» конкурента більшими накладами. Вона не усвідомлювала, що це й був перший крок до втрати монополії. Що для монополіста вступити у гру – вже означає програти. Так і сталося: переможцем з боротьби вийшов Лютер.

«Завдяки розповсюдженню книжок уся Європа поринула у вивчення літератури. Щороку, особливо після 1563, кількість опублікованих праць у кожній галузі більша за все те, що було написане за попередні тисячу років. Завдяки ним зараз створюється нова теологія і нова юриспруденція». Йоганн Кеплер, 1606

«…потік правди нехай тече з нього: як нова зірка, він розсіє темряву невігластва навколо і запалить світло, яке досі було невідоме серед людей». Йоганн Гутенберг

Винахід друкарського пресу – 1438, друк Йоганна Гутенберга – орієнтовно з 1440.

Газети

Через півтора сторіччя завдяки розповсюдженню періодичних друкованих видань владну монополію втратять абсолютні монархії. У часи Великої французької революції новини з Парижа сягали масової аудиторії у Марселі за 4 дні. Сучасний користувач Twitter, може, подивиться на цю цифру зверхньо. Однак на той час це справді була космічна швидкість. Вогонь Просвітництва завдяки газетам розгорівся до справжньої пожежі. До речі, прикметно, що у перші роки Великої революції, інші монархії довкола Франції не сприймали її всерйоз. «Франції більше нема!», «Франція от-от розвалиться!» – заяви у такому дусі лунали від коаліції монархій, яка готувала інтервенцію в охоплену революцією країну. Нічого не нагадує? Двісті років потому Франція досі є, а от абсолютних монархій – немає.

До 1789 у Франції видавалося лише декілька суворо цензурованих владою газет. З моменту революції всі обмеження було знято. Вже за перший рік з’явилося 130 періодичних видань. Протягом наступних десяти років революційних подій 2000 газет було засновано, 500 з них – тільки у Парижі.

У 1750-му році 40% в’язнів (136 з 339) Бастилії були пов’язані зі сферою виробництва чи розповсюдження друкованої продукції.

«Народження газети збіглося з народженням нової ери… Саме газета була покликана виміряти її масштаб та визначити її ритм», – П’єр Рета, французький науковець.

«Французький геній розповсюджує новини» 1793. Революційна гравюра.

«… щоб мешканці найвіддаленіших від столиці регіонів були дистанційно присутні на серпневих сесіях Сенату, так, немов вони присутні особисто», – Журнал Логограф (1791) про свою місію.

Радіо

Тоталітарні режими важко уявити без кінематографу і радіо. Магія радіо полягала не лише у факті передачі голосів повітрям. Радіо подарувало суспільствам важкий наркотик під назвою «прямий ефір».

Адже чим є суспільство? «Нема ніякого суспільства!» – колись емоційно кинула в інтерв’ю Маргарет Тетчер. «Є лише індивіди й їхні сім’ї». Різке висловлювання, але до певної міри раціональне. Суспільства, за класиком політичної науки Бенедиктом Андерсом, є уявлюваними спільнотами. Простими словами – ми лише уявляємо собі, що десь є, існує, ця єдність і сукупність людей. Людей, яких ми можемо не знати, більшість з яких ми ніколи не бачили, а лише уявляємо, що вони є. Так от з кожним винаходом нового засобу масової комунікації, наші уявлення про цих інших людей спільноти неабияк розширюються. Уявлювана спільнота стає дедалі краще уявлюваною. Що здатен дати цьому відчуттю спільності прямий ефір? О, надто багато. Він дає змогу відчути одночасність свого з ними існування.

Одним з перших, хто зрозумів магічний потенціал радіо, був Беніто Муссоліні, італійський фашистський лідер, а перед тим – журналіст. «Дуче» виголошував промову на площі у Римі, а слухала його – одночасно! – вся Італія. Масова синхронність, монолітна єдність,  блискавична швидкість, концентраціях всіх в єдиному пориві, всіх колосинок в один незламний сніп – у цьому і полягає тоталітарна естетика: фашистська, нацистська чи – комуністична.

Радіо стало в нагоді і нацистському Третьому рейху. «Коли лідер мав звернутися, або мало бути зроблене якесь важливе оголошення, заводи та офіси припиняли роботу. Коли по радіо звучало оголошення «говорить фюрер!», у 10 тисячах ресторанів Рейху відвідувачам було вже не до пережовування їжі, у той час, як жорсткі і знайомі звуки заповнювали простір кімнат».

Чому ж радіо, яке у міжвоєнний час вже було розповсюджене у всьому світі, в одних суспільствах посприяло появі тоталітаризму, а в інших – ні? Питання знову у доступі до нового винаходу: монопольному чи демократичному. Тоталітарні режими зберігали монополію доступу до радіо. І навпаки, тоталітаризм не вдався там, де доступ лишився демократичним. Як зазначає дослідник Ентоні Родз, «Ведучі і коментатори радіо у США були значно вільніші, аніж їхні колеги у Європі».  

15 червня 1920 чарівний сопрано оперної співачки Неллі Мельби пробивався крізь технічні шуми і гуркіт. Вона заспівала дві арії з радіостудії Марконі у Великобританії. Це був один із перших в історії радіоефірів, який чули навіть у Нью-Йорку.

1896: Гульєльмо Марконі запатентував радіо.

«Радіо, що нового? Хтось досі любить тебе!» – Фредді Меркурі, 1984

Телебачення

Друга світова закінчилась. Одним з китів післявоєнного світового порядку стало телебачення. У деяких суспільствах цей новий засіб масової комунікації одразу був створений із запобіжниками – з огляду на загрози, які він несе. Так була вигадана форма суспільного телебачення. Одним з перших таких стало західнонімецьке телебачення WDR. Американська адміністрація чудово розуміла, яку потенційну загрозу становлять державні ЗМІ у Німеччині. Відтак було знайдено нову форму власності: суспільне телебачення. Податки не виділяються з бюджету, а збираються безпосередньо з громадян, відтак громадяни мають право контролю за змістом ефіру. Ця модель успішно працює вже майже 70 років – донині. Схожа модель була запроваджена у Сполученому Королівстві і у Франції. У США телебачення з самого початку було здебільшого комерційним (за винятком суспільного телебачення PBS), а в Радянському Союзі – повністю державним.

Однак є певна іронія у тому, що знову демократичний доступ виявився сильнішим за монополізований. У січні 1991 року американський телеканал CNN вперше у прямому ефірі передавав картинку війни у Персидській затоці. Її одночасно дивився понад мільярд (!) людей у всьому світі. У грудні 1991 року у тому ж прямому ефірі CNN з Кремля зняли червоний прапор. На ручці, якою Президент СРСР Михайло Горбачов підписав указ про свою відставку, було написано “CNN”. Десь загубив Михайло Сергійович власну, а у цей час після інтерв’ю у кабінеті саме ще перебувала знімальна група американського телеканалу (збирали кабелі телеапаратури). Голова бюро CNN у Москві позичив ручку для підпису…  

Телебачення відігравало різну роль у різних суспільствах. Деколи позитивну, деколи – ні. Зі зростанням конкуренції у 1990-х телевізійний ринок захопило «треш телебачення». У гонитві за рейтингами, телеканали забули будь-які норми етики. Стали популярними реаліті-шоу, де гравцям пропонувалося натискати кнопку, яка начебто б’є струмом людину на електричному стільці за склом. Звичайно, там сидів актор, який дуже вправно грав страждання від електричного удару. Але гравець цього не знав, він просто випробовував свою рішучість. Напруга з кожним кроком поступово зростала. Так само зростали і рейтинги.

Потужність телебачення як ресурсу політичної влади доводять щонайменше два випадки: Берлусконі і Путіна. В обидвох монопольний доступ до винаходу уможливив створення авторитарного режиму. Сільвіо Берлусконі спочатку створив свою медіа-імперію, а потім завдяки її монопольному становищу отримав і втримував владу. Такий тип «розважальної» політики, коли громадяни спостерігають за політикою у країні, як за телешоу із нескінченними скандалами і сенсаціями, отримав назву «медіа-політики». Розважай і володарюй. У випадку Путіна – він не будував власної медіа-імперії, а просто поступово взяв все телебачення під контроль разом з власниками. Тут вже наслідки були (і є) значно гіршими. Монополія доступу до телебачення вкупі з імперським реваншизмом і високими цінами на енергоносії призвели до постання сучасної агресивної путінської Росії.

«Якщо наукова фантастика передбачила якусь з технологічних перемог ХХ сторіччя, то, у першу чергу, – ракети і космічні подорожі. Однак жодна наукова фантастика, наскільки мені відомо, не змогла передбачити, що висадку на Місяць у прямому ефірі дивитимуться люди на Землі – за допомогою телебачення». Айзек Азімов, 1976

«Демократична цивілізація врятує себе, лише якщо зробить мову картинки стимулом до критичного мислення – а не запрошенням до гіпнозу». Умберто Еко, 1979

«Коли ти молодий, ти дивишся на телебачення і думаєш, що це якась змова. Мережі змовились, аби зробити нас дурними. Але коли ти стаєш трохи старшим, ти розумієш, що це не так. Мережі лише існують, аби дати людям те, що вони хочуть. Це значно депресивніша думка. Змова – це ще оптимізм! Можна перестріляти негідників! Можна зробити революцію! Але ж мережі займаються лише тим, щоб дати людям те, чого вони хочуть. Оце правда». – Стів Джобс 1996

«Одна з небагатьох хороших речей сучасних часів: якщо ви жахливо загинете на телебаченні, ви не помрете дарма. Ви нас розважите», – Курт Вонегут, 2004

Інтернет

Є відчуття, що інтернет – це винахід не масштабу телебачення, і навіть не масштабу радіо. Це винахід масштабу друкарського верстата. Цілком вірогідно, що період нестабільності і потрясінь, який він приніс, охопить весь період нашого з вами життя.

Є щось одночасно і драматичне, і комічне, якщо поглянути на світ 2018 року з боку. Новини з Парижа сягають Марселя менш ніж за секунду. Як і новини між будь-якими іншими точками планети. Писати може будь-хто і будь-що. Це – сила людей, але і сила популістів. Це мрія просвітників, і у той же час бунт мас, який Ортега-і-Гасет не зміг би уявити. Брезкіт, ультраправі партії у парламентах Європи. Втручання Росії у вибори у США, неочікувана перемога Дональда Трампа. Слово року 2017 – «Fake News». CNN крутить соціальну рекламу, де на екрані зображене червоне яблуко: «Яблуко це яблуко. Вас намагатимуться переконати, що це банан, або щось інше, але це не змінить факту, що це – яблуко». Напевно, світ не в дуже хорошому стані, якщо потрібні такі пояснення.

Однією із загроз, які несе інтернет, є катастрофічна поляризація громадської думки. Це так звана проблема «бульбашок». На неї вказує, серед інших, болгарський політичний аналітик Іван Крастєв. Річ у тім, що стрічки оновлень у соціальних мережах і результати пошуку у Google чи інших пошукових машинах кастомізуються, або, простими словами, підлаштовуються під кожного окремого користувача і надають інформацію на основі його/її попередніх пошуків і вподобань. Наприклад, переконаний сталініст тричі шукає у Google інформацію за запитом «Сталін – ефективний менеджер». Наступного дня йому/їй буде достатньо ввести лише «Сталін», і перші десятки результатів пошуку будуть посиланнями, які доводять, що диктатор-людожер був ефективним менеджером, великим кормчим і великим вченим. Іноді не треба і ніякої кастомізації. Користувачі соціальних мереж самі схильні «вичищати стрічки», тобто підписуватись на однодумців, і відписуватись або блокувати тих, чия точка зору неприємна.

Відтак маємо ситуацію, де чимало користувачів мають власну «теплу ванну». Власну стрічку новин, думок, поглядів, яка щодень доводить: «Ти правий/права, всі думають так само, як ти, а хто думає інакше – просто телепні». У такому світі кожен сегмент громадської думки глибоко переконаний у власній непорушній правоті.

У якомусь сенсі, поляризація у світі «бульбашок» є апофеозом ідеї постмодернізму. У чому полягає ця ідея? Ще наприкінці 1970-х років її сформулював Жан-Франсуа Ліотар: більше не існує ніяких метанаративів (тобто всеохопних, універсальних описів дійсності), є лише розрізнені наративи, які борються за вплив. А сила кожного з цих описів дійсності вимірюється кількістю людей, які вірять в їхню правдивість. Простими словами, нема одного світу. Кожна людина існує у тому світі, у який вірить.

Чи може це бути правдою? І чому взагалі істина має вимірюватися тим, чи хтось вірить у неї, чи – ні? «Невже,  – питає український філософ Сергій Пролеєв – коли Іммануїл Кант писав свої «Критики», він думав про те, чи віритиме у них аудиторія? Чи він лише описував те, що на його думку, є

Кожна епоха шукала власні відповіді на споконвічні питання. Ті, які так чи інакше «висять у повітрі». Серед них – «Чому взагалі існує щось, а не ніщо?», «Чому існує багато, а не одне?», і більш життєві – «Що чекає людину після смерті?», «Звідки ми взялися?» і т. ін. Релігійна епоха знаходила одні відповіді, світська – інші. Романтизм знаходив свої, екзистенціалізм – свої. Але, здається, постмодерна епоха – особлива. Люди у ній навчилися замість пошуку відповідей в принципі уникати питань як таких. «Навіщо ставити питання, на які неможливо знайти відповідь?» – таке її гасло. «Навіщо міркувати про смерть, якщо можна займатися розвагами і забути про неї?»

Тому світ, у якому кожна людина має власну персоніфіковану стрічку новин, власну стрічку їхньої інтерпретації – апофеоз цієї епохи. Немає одного світу і однієї правди. Є лише погляди, які мають прихильників, і – бозна, які там з них правдиві. Дурити людей у такому світі надто легко. «На дурака не нужен нож, ему с три короба наврешь – и делай с ним, что хошь», як співали класики. Цим користуються популісти, а також відверто антицивілізаційні сили – такі, як путінська Росія. Розповсюджувати фейки у світі, де правду дедалі складніше відрізнити від брехні, стає дедалі легше. «Яблуко – це яблуко», все ще так?

Але є і приводи для оптимізму. Інтернет надає суспільствам також нечувані можливості. Низової самоорганізації, мобілізації ресурсів, громадянського спротиву і протесту. Події останніх чотирьох років в Україні – найкраще тому свідчення. Не маючи лідерів, протест переміг диктаторський режим. Не маючи боєздатних збройних сил, озброєний народ був здатний дати відсіч військовій агресії значно сильнішого супротивника. Не маючи політичної еліти, громадянське суспільство домоглося десятків революційних змін і реформ. Все це звучить парадоксально, і було б неможливим без низової самоорганізації, мобілізації, волонтерства і активізму у соціальних мережах. Тому інтернет здатен не тільки розділяти і фрагментувати громадську думку, але і об’єднувати однодумців. Особливо у часи потрясінь і надзвичайних викликів.

1989. Альтернативні назви, які фізик сер Тім Бернерс-Лі хотів надати своєму винаходові: «Інформаційне пюре», «Інформаційна шахта» або «Шахта інформації». Кінець-кінцем він обрав «Світове павутиння» (World Wide Web)

6 серпня 1991: перший опублікований веб-сайт.

12 березня 1989: «Невиразно, але цікаво», – відповідь, надіслана серу Тіму Беренерсу-Лі керівником його департаменту у ЦЕРН Девідом Вільямсом. Бернерс-Лі пропонував свій винахід – Світове Павутиння (World Wide Web). Отримавши відмову, він звільнився з роботи.

Винаходи нового світу

Нові засоби комунікації щоразу несподівано виводять суспільства на новий рівень викликів, новий рівень загроз, нові обрії можливостей. Жодне суспільство ще не бувало готовим до цих переламів. Що візьме гору? Це залежить від демократичності чи монополізації доступу до нового винаходу.

Друкарський верстат з’явився з ремісницького середовища, відтак зберіг демократичність доступу і став зброєю у руках прогресивних, а не консервативних сил (став на користь утопії, а не ідеології). Газети зберегли демократичність доступу,  відтак стали засобом демократизації, а не навпаки. Радіо і кінематограф були подекуди монополізовані політичними режимами (у Старому світі) і послугували становленню антигуманних, монструозних тоталітарних режимів. Телебачення виросло з комерційного середовища і відіграло загалом демократизуючу роль – за винятком комерційних монополій, які уможливили медіа-політику (Італія Берлусконі), авторитарний реваншизм (путінська Росія). Інтернет з’явився з наукового середовища. Разом із темпами розповсюдження глобальної мережі, радикально зростала (і зростає) демократизація доступу до цього нового винаходу. Досі він лишається не монополізованим у більшості країн світу (за винятком Китаю, Єгипту, Росії, але і там обмеження не тотальні).

Можливо, пік популізму останніх років пов’язаний з інтернетом. Або якщо точніше – з розповсюдженням соціальних мереж. Популісти можуть використовувати їх для швидкої мобілізації груп населення під короткотермінові завдання (наприклад, вибори чи референдуми). Проте не володіючи монопольним до них доступом, вони не здатні створити тривку модель їхнього використання. Справді, Дональд Трамп може спілкуватися через Twitter зі своїми прихильниками напряму, оминаючи класичні ЗМІ (які він називає «лузерами» і «фальшивками»). Однак інформаційний простір соціальних мереж належить йому настільки ж, наскільки і його численним критикам.

Відтак малоймовірно, що короткотермінові успіхи популізму у 2016-му році призведуть до довгострокових. Ба більше, вже зараз видно, що ці успіхи призвели до переляку і протидії. Протидії, яка використовує той-таки інтернет як засіб, доступ до якого лишається демократичним і децентралізованим. Протягом 2017 року, під впливом ефекту «БТП» (Брекзіт-Трамп-Путін), як його називає колишній прем’єр Швеції Карл Більдт, популістичні, антиурядові настрої у країнах Євросоюзу навпаки стрімко впали. Натомість, підтримка ЄС у країнах-членах стрімко зросла. Одним зі свідчень провалу тренду популізму стала несподівана і переконлива перемога у Франції центриста і прихильника Євросоюзу Еммануеля Макрона.

Можливо, зберегти демократичний і децентралізований доступ до інтернету і є надзавданням нашої епохи. Тим більше, що масштаб наслідків цього винаходу – неможливо порівняти ані з телебаченням, ані з радіо чи кінематографом. Це масштаб рівня друкарського верстата. Отже, як тривожно це не звучить, маємо цілком реальну перспективу провести весь період нашого життя в епосі суспільно-політичного землетрусу. Втішним може бути хіба факт того, що зміни, за які борються нинішні покоління, визначають напрям руху не на одне сторіччя вперед. І якщо місія – бути агентами цих змін, треба докласти максимальних зусиль, аби можливості інтернету перевершили його загрози. Думаю, нам це під силу. Напишіть про це на своїй сторінці у Facebook  чи Twitter, а я поставлю вам лайк.

Журналіст, фріланс-продюсер першого телебачення Німеччини ARD в Україні

Залиште коментар