a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Радикальний націоналізм літери «Ґ». Або нафіга нам ці етери

1933 рік в Україні, радянська влада вбиває народ голодом, але і цього їй замало. Щоб винищити оцей триклятий український буржуазний націоналізм, совєти беруться за страшне – маленький гачечок літери «ґ». 

Україну треба було знищити. Українців треба було знищити. Усе, що хоч якось говорило про українську ідентичність, мало було бути знищене до ноги.

Сталіну потрібен був соціалістичний всесвіт з єдиною культурою і з єдиною мовою – ніяких ідентичностей. Усе в братерському підпорядкуванні. Тому всілякими силами треба було довести те, що не доводилося. Треба було зробити з української мови «молодшу сестричку» російської, «недолугий діалект селян», перетворити на щось меншовартісне і непотрібне. Атавізм у державобудуванні. 

Нічого вам не нагадує? Не перекликається із сьогоднішніми закликами «мова не на часі», «на хліб не намажеш»?

Харків. 20-ті роки минулого століття. Тут писалися одні з найкращих творів української літератури. Тут відбувалися найголовніші події української культури. Тут навіть під прапорами совєтів здавалося, що, нарешті, настала українська воля, настав час розвитку всього українського. Тут 55 мовознавців з усієї України обговорюватимуть фактично перший український правопис, який до нашого часу дійде зі славою «дивного» і «дивацького» «Харківського правопису» або ж «скрипниківки». Тут на цьому з’їзді схвалять той правопис, який враховує мовні традиції Наддніпрянщини і Галичини. Тут дадуть найбільшу за всі часи волю літері «ґ». Саме ця «скрипниківка» і доводила, що українська – то ніякий не діалект і не молодша сестра російської, то навіть родичка така собі, як сьома вода на киселі.

Укладачами харківського правопису були відомі українські мовознавці, більшість яких згодом репресував і знищив сталінський режим. На фото (верхній рядок з лівого боку праворуч): Агатангел Кримський, Олена Курило, Олексій Синявський, Григорій Голоскевич. Членами правописної комісії були такі літератори як: Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Михайло Яловий (псевдонім Юлія́н Шпо́л). На фото нижній стовпчик з лівого боку праворуч. Фото: wikipedia.org

Правда, протрималася «скрипниківка» недовго… Лиш кілька років. До того часу, як совєти розстріляли перших мовознавців з тієї «скрипниківської» когорти. Із 55 померли своєю смертю і оминули табори одиниці. Уже до 33-го року більшість зі списку 55-ти були або в сталінських таборах, або в списках зниклих безвісти, або розстріляні. 

Для совєтів мова мала бути тільки одна – і не українська. 

Знайомтесь, новий герой нашої детективної історії – Наум Каганович. Народився в Бердичеві, став мовознавцем, у 1933 році, схвалюючи новий правопис, попри думки мовознавців і історичні докази первинності і важливості літери «ґ», страчує її одним своїм підписом майже на 60 довгих років і прирікає нашу мову на довгі роки зросійщення і старшобратерського єднання. Саме Каганович звинуватив майже всіх українських мовознавців у «буржуазному націоналізмі». Але й його не помилувала сталінська машина смерті – 1937 року головного ката літери «ґ» репресували і засудили до смерті.

«Треба дати національним культурам розвиватися і розгорнутися, явивши увесь свій потенціал, щоб створити умови для злиття їх в одну культуру з однією спільною мовою в період перемоги соціалізму в усьому світі», – І.В. Сталін, 1930 рік, XVI з’їзд ВКП(б).

Це цитата, яка пояснює більшість із того, що відбувалося в ті роки, і те що відбувається зараз в Росії та й у нас під соусом закликів «зачєм нам всьо ето?»

60 років і тисячі смертей у пащі радянського монстра виявилося достатньо для того, щоб забути і не згадати, навіть боятися згадувати все, що вказувало хоч якось на українську ідентичність.

У 1989 році в української мови з’явився перший шанс відродитися, вирватися з мороку зросійщення. Та де там… Навіть затяті борці української мови злякалися етеру й авдиторії. Добре, що стало сили хоч літеру «ґ» боягузливо реабілітувати. Та й то… Якщо у словнику Бориса Грінченка літера «ґ» згадується в словах понад 300 разів, то в новому правописі їй відведене скромне і навіть сором’язливе місце. Типу, хай вже побуде, втамуємо тих навіжених, що й досі «скрипниківку» не забудуть, дамо їм «ґаву», «ґудзик», «ґрунт» та ще щось. Добре, хоч кличний відмінок дістали з мороку сталінських страт. Та й досі багато хто боїться його, як вогню. Український правопис безуспішно розглядався два десятки років. Ну, як розглядався… Здебільшого, лежав на столах і в столах членів правописної комісії. 

Тим часом у нас помирали останні носії слів «индик», «етер», «проєкт», «авдиторія». Тим часом померла моя бабуся, яка любила жартувати, – «та й скільки в тім радости, як индику в холодець не втрапити»… Ми нові, себто новітні, вирощені на традиціях кривавого мовознавства Кагановича (з незначними змінами наступників), лінувалися навіть згадувати ту змучену і страчену літеру «ґ», сміялись із «пальта», «летовища», «гелікоптера». Бухтіли на детектива Голмса… І зовсім не задумувалися, а чому так? Навіть не намагалися осягнути. 

То навіщо ж нам сьогоднішні етери? Про що вони ці правописні норми? 

Фрагмент харківської «Робітнічої газети — ПРОЛЕТАР» 1929 рік і газети «Вісті» 1930 рік, як приклади «скрипніківського» (харківського правопису). Фото джерела: http://id-ua.com.ua та http://likbez.org.ua (Фото надане Геннадієм Єфіменком)

Новий правопис, який схвалив Кабмін Гройсмана, це така собі скромна і сором’язлива спроба ще раз на граминочку відступитися від традицій радянського і російського мовознавства. Вийти у власний мовленнєвий простір, повернутися до саме українських традицій і прийняти нове. 

Сьогоднішня правописна дискусія вирує, здебільшого, у рядах тих, хто й так не дуже до української вдавався. Кому зручно було на «общєпонятном старшебратском». У рядах носіїв української мови, а тим паче мовознавців, приймається це все значно спокійніше – бо «пів» у значенні «половина» писати в усіх випадках окремо – зручно, не треба гадати: де дефіс, де разом, а де через апостроф. Бо Голмс він таки у британців Голмс. Бо решта змін допускають варіативне вживання, тобто кому як зручно – комусь до снаги етер і авдієнція, а комусь не складно писати ефір і аудієнція. Та й индики моєї бабусі не пройшли в остаточну редакцію. То звідки ж ця істерика? Навіщо? Чи згадає хтось через десяток років, що «етер» був «ефіром», а слово «ирій» могло травмувати артикуляційний апарат? 

«На стільки кривд і стільки правд
одного вороття
замало буде. Чорний дріт
вишивано ухрест.
А вічність вічний творить мі
т
плачів, хоралів, мес». 

Василь Стус, з вірша «Зими убогий маскарад» задовго до нового правопису, через кілька десятиліть по страті «скрипниківки». 

Чомусь я впевнена, що вже й за 5 років ніякої біди у тім не побачать. От тільки десь там в далеких минулих часах котрийсь зі списку 55-ти смачно вилається і упокоїться у своїх етерах неземних. А ми… А що ми? Може, за кілька десятків років ми таки дамо волю літері «ґ» і реабілітуємо «индика»… Якщо не забудемо.

Джерело https://uatv.ua

Блогерка

Залиште коментар