Підігнати українську музику під «загальний формат» намагалися трьома хвилями: вперше закон ухвалили у 2016-му, тоді частка пісень державною мовою мала становити 25%; наступного року – 30%; а третього – 35%. До того радіостанції заповнювали ефіри російською та іноземною музикою, хіба розбавляючи її заїждженими українськими хітами (такі собі радіохитрощі). Таке враження, що вони вперто не помічали нових вітчизняних виконавців, деякі з яких навіть ставали відомішими за кордоном, аніж удома (ДахаБраха, Dakh Daughters тощо). Українські музиканти були якимись немодними. Хіба недавно до українців прийшло розуміння, що квоти на музику – це підтримка своєї мови та культури, виконавців та музіндустрії. Таке явище існує і в іноземних країнах: у Франції квоти для пісень державною мовою становлять 35%, у Португалії – 25%-60%, у Польщі – 33%. 

Якщо радіостанції не дотримуються закону, то змушені виплачувати штраф; тут має значення навіть 0,1%. Закон буквально відкрив музичний ринок і дозволив виконавцям прокласти дорогу до ширшої аудиторії. Схема «полюблення» музиканта приблизно така: люди його ідентифікують, починають любити, купують квитки на концерти. Саме на першу ланку повпливали квоти. Цей закон – «брат» закону про мовні квоти на ТБ (канали повинні забезпечувати 75% україномовного контенту). Саме він розвинув український дубляж: він опинився на дві голови вище від російського. «Сімпсони» чи «Доктор Хауз», передачі та голлівудські фільми в українській озвучці завойовуюють більшу прихильність глядачів, ніж російськомовні аналоги. З 2016 року українцям відкрилося понад 50 відносно нових україномовних виконавців, серед яких «Brunettes Shoot Blondes», YUKO, Vivienne Mort, Blooms Corda, ONUKA, «Latexfauna», «Женя і Катя», «Без обмежень» тощо. Українська музика почувається в ефірі впевненіше, а продюсери вже не бояться працювати з вітчизняними музикантами: якщо пісня українською, ще й непогано звучить і має добре аранжування, то у неї є всі шанси потрапити в ефір.