a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Гра у біженство, яке зовсім не гра

Шекспірівську фразу про світ-театр і людей-акторів цитували мільйони разів. Але Крістіанові Густеду вдалося вдихнути у неї новий сенс: він реалізував її буквально, а не метафорично: у 2015 році данський театрал перевтілився в образ іранця Вахіда Евазі, біженця, який пробрався у Європу у пошуках кращого життя. Крістіан-Вахід пройшов шлях з грецького Лесбосу до Копенгагена і на власному досвіді відчув, що означає перетинати кордони без паспортів, як три дні чекати на спеці, щоб тебе пустили у табір біженців, як тікати від поліції і як виживати у вкрай непростих умовах нелегальної міграції. Густед написав про це книгу – репортаж-перевтілення, що вирізняється кардинальною зміною оптики. Нам вдалося поспілкуватися на «Книжковому Арсеналі», де Крістіан ділився своїм дивовижним досвідом у межах програми Агентства ООН у справах біженців.  

Як у вас з’явилася ідея перевтілитися в іранця Вахіда?

У 2015 році настала міграційна криза. Я, як і інші європейці, бачив багато репортажів по телебаченню, фотографії човнів і так далі. Але, як і інші, я просто спостерігав за цим у ЗМІ. Так сталося, що я поїхав у Грецію, бо працював над театральним проектом про грецьку економічну кризу. Я їхав поїздом через Балкани – Македонію, Сербію – і бачив, як багато людей ішло назустріч – біженці рухалися на північ. На одній із зупинок я поспілкувався з ними і почув фразу: якщо ти хочеш знати, як це, то просто поїдь у Туреччину, сховай паспорт і почни пробиватися на північ сам. 

Під час цієї подорожі у Грецію я зрозумів, що до мене ставляться по-іншому, бо у мене є паспорт. Я перетинав кордони без жодних проблем, а біженці робили це під покровом ночі. Коли я прибув на Лесбос, то деякі біженці із Сирії говорили до мене арабською, бо думали, що я сирієць. Тож я вирішив, що можу бути одним з них. Я почав вдавати із себе іранця, щоб подивитися, що зі мною трапиться, чи до мене також будуть по-іншому ставитися.  Для мене був важливий особистий момент: я хотів перевірити, чи сприйняття біженців, яке у мене було з мас-медіа, – щире і справжнє. Ми ставимося до біженців, як до інших, когось із-зовні. Мені було цікаво, звідки береться оця відмінність. 

А чому ви вибрали саме іранську ідентичність?  

Спочатку я хотів перевтілитися у сирійця, бо вони переважно говорять краще англійською, ніж афганці чи іракці. Також сирійці одягаються більш по-європейськи, але на Лесбосі біженці повинні були реєструватися у таборі Морія, інакше не було можливості купити квиток на корабель. У цьому таборі були дві черги – одна для сирійців, а друга – для всіх інших. Сирійська черга рухалася швидше, тому багато біженців почали вдавати сирійців, бо побоювалися, що Європа скоро закриє кордони. Греки найняли сирійців, щоб ті перевіряли усіх у черзі, чи там, справді, тільки їхні співвітчизники, чи не говорить хтось несирійським діалектом арабської. Саме тому мені довелося перевтілитися в іранця. 

У вас, мабуть, були певні уявлення про біженців до того, як ви стали Вахідом. Чи справдилися вони?

Перед цією подорожжю у мене було дуже спрощене уявлення про біженців. Для мене вони були сірою масою. Потрапивши у цей контекст, я усвідомив, що йдеться про зовсім різні історії. У таборах трапляються біженці, економічні мігранти або і ті, і ті одночасно. Можна зустріти також мандрівників, які використовують такий своєрідний спосіб для подорожей. Я познайомився з кількома іранцями, що просто не можуть легально відвідати Європу. Трапляються також злочинці, які вдають із себе біженців, отримують притулок, безкоштовну їжу та кишенькові, а паралельно займаються злочинами. Це дуже велика група людей з індивідуальними історіями. Я усвідомив, що тут існує системна проблема – усіх трактують однаково. Владі важко визначити, хто справжній біженець. З іншого боку, іноді з’являється дивна диференціація. На Лесбосі сирійці мали певні преференції. Система заохочувала грати різні ролі і перевтілюватися. Одного дня закривають кордони і тільки сирійцям дозволяють іти далі, але що тоді робити іракцям, які також тікають від війни? 

Що було найбільш вражаюче у вашому досвіді? 

З доброго найбільш вражаючим було те, наскільки біженці мені допомагали, коли я потребував цього. Я їм казав, хто я і навіщо я тут. Вони могли мене видати поліції, але не робили цього, навпаки допомагали мені. Я зрозумів, що люди можуть допомогти, коли ти у скрутній ситуації. З поганого – я побачив, як можу боротися за власне виживання, наприклад, коли проштовхувався по чашку чаю, бо цілий день нічого не пив. Тобто, попри усі мої ідентичності, я просто ставав у такі моменти звичайним тілом з його потребами їжі і води. У таких ситуаціях люди можуть чинити добро або зло. І вибір цілком індивідуальний. Для мене це був найважливіший досвід. 

А як ставилися органи влади до біженців у різних країнах? 

Я не хочу узагальнювати. Я чув багато жахливих історій про побиття біженців грецькою або турецькою береговою охороною. Декого перехоплювали пірати. У таборі Моріа я бачив, як грецький полісмен бив молодого сирійця. На Лесбосі поліція вирізнялася насильством. У книзі я критикую також неурядові організації. Деякі інспектори приходили і робили вигляд, що все в порядку, і йшли, а ми у той самий час три дні стояли на відкритій спеці. Були сутички. Деякі біженці виконували обов’язки поліції поза табором, де багато мігрантів чекали на реєстрацію, бо полісмени пообіцяли їм пришвидшити вироблення документів за це. Я бачив, як біженці з кийками шикували інших біженців у чергу. Усі полісмени поводилися суворо, штовхали людей. Згодом я опинився у своїй країні. Нас поселили у стару школу, яку перетворили на табір для біженців. Туалети там не працювали, на підлозі стояла вода. Умови були погані. Я помітив, що у Данії до біженців також ставляться по-іншому – з показною привітністю. Це така трохи расистська зверхня привітність: я добра людина, яка допомагає тобі, а ти жебрак-біженець. У багатьох європейських країнах усе ще зберігається структурний расизм. Він може виражатися по-різному – від насилля до зверхньої привітності. 

А потім у Данії ви розкрили свою справжню ідентичність? 

Тільки коли книга вийшла друком. У таборі я жив разом з курдами з Іраку. Їм я сказав, хто я такий. Дехто зрозумів мене, а дехто почав підозрювати, що я засланий працівник міграційної служби, який намагається дізнатися, хто вони такі. У цьому середовищі постійно панує параноя. У таборі жило 200 людей зі всього світу. Один з них говорив дуже поганою данською, і я подумав, що це він працівник міграційної служби. Книга саме про це – у цій системі кожен грає якусь роль. Коли я прибув у Копенгаген і пішов у відділок поліції, щоб попросити притулку, я подзвонив у двері і у відповідь почув голос, який запитав, чого я хочу. Я сказав, що я біженець. Мене спитали, звідки я прибув, я сказав, що з Ірану. Потім я зрозумів, що мене просто класифікували до певної категорії і ставилися до мене відповідно. Інші люди підійшли до дверей і повідомили, що знайшли дівчинку з Румунії, їх відправили до іншого відділку поліції. 

Як вам вдалося покинути табір біженців уже на Батьківщині?

Під час першого етапу отримання притулку біженці живуть у відкритому таборі, і можна вільно пересуватися містом. Ця стадія триває десь рік, бо дуже багато охочих. Кожні два тижні треба ставити підпис, що ти тут і, окрім їжі, ти отримуєш кишенькові гроші. Потім тебе запрошують на співбесіду в міграційну службу. Якщо подання відхиляють, то треба покинути країну, хоча можна подати на апеляцію. І вже під час розгляду апеляції тебе переводять у закритий табір. Я пройшов тільки першу стадію, бо одного разу у таборі трапилося багато сутичок між групами з різних країн, я став свідком цих бійок, і поліція хотіла викликати мене на допит. Я постав перед дилемою, хто має відповісти на питання – я чи Вахід. І коли поліція з`ясує, що я данець, то це може принести клопоти моїм знайомим з табору. Я вирішив зникнути. Так робить багато біженців – вони зникають. Вахід поповнив їхню когорту. З 2015 року у Данії зникло десь 5000 біженців, багато з них працюють нелегально. 

Яка була реакція на книгу у Данії? 

Реакція була доволі різною. Половина Данії тяжіє до правих поглядів і стверджує, мовляв, нам не треба приймати біженців, годувати і утримувати їх, бо це обтяження нашого бюджету. Інша частина вважає, що усі біженці добрі, треба відкрити кордони і всіх пустити. Це не зовсім розумно, бо існує багато людей, які зловживають системою. Дехто казав, що я не міг усе добре описати, бо сам не є біженцем. Я погоджуюся. У книзі так і сформульовано, що я данець, який пише про біженців. Але основна думка у тому, що біженство – це роль. І ми у Європі вирішуємо, кому яку роль надати – тепер ми пускаємо цих, а потім цих. Ролі постійно змінюються. Ми вважаємо, що біженство – це ідентичність, але це не так – це всього лиш документ-папірець, який роздають людям. 

Обкладинка книги "Вахід"

Чи відреагувала якось влада на книгу? 

Офіційно я не чув жодної заяви. Але, думаю, вони прочитали книгу, бо в останньому бюджеті виділили кошти на покращення міграційної системи, зокрема, на відфільтровування справжніх біженців.  

А як би ви покращили міграційну систему? 

Це складне питання. Я не фахівець. Зі свого досвіду можу сказати, що система не працює, і через це дуже багато людей, які не є біженцями, потрапляють у нашу країну. Одна з причин у тому, що зараз неможливо легально попросити притулку у Європі, треба використовувати послуги контрабандистів. Процес стає незаконним і, як наслідок, економічні мігранти та злочинці також починають стверджувати, що вони біженці. Це наша провина у тому, що ми криміналізували біженство. Хоча я не певен, чи його легалізація не утопічна.   

Фото на обкладинці: Ай Вейвей (Ai Weiwei), фрагмент інсталяції з 3500 яскраво-помаранчевих рятувальних жилетів біженців зі Сходу «Сонце, що сходить» (Soleil Levant). Данія, Копенгаген. Фото з Flickr.

Інші фото надані К. Густедом.

Журналіст

Залиште коментар