a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Чистота мови

Мабуть, усім користувачам української – і тим, хто говорить нею з дитинства, і тим, хто освоїв її пізніше, доводилося чути звинувачення – «не говори так, бо це русизм» або «це слово неправильне, а правильне це» і т.д.

      Люди, які прагнуть максимальної чистоти (на їхню думку) мови, називаються пуристами (від лат. purus – чистий).

      Ідеальної стовідсоткової чистоти в мові досягти неможливо.

      По-перше, відбуваються контакти із сусідніми мовами. Переймаються винаходи або культурні практики сусідів, які тягнуть за собою відповідну лексику.

      По-друге, епосі глобалізації характерна ще більша інтенсифікація контактів і масований вплив англійської.

      По-третє, навіть якщо жорстко відфільтровувати впливи перших двох факторів, то залишиться найважливіша перепона – усі мови походять з одного кореня. Якщо взяти українську – то в нас дуже багато спільного з двома іншими східнослов’янськими мовами – російською та білоруською, багато спільного з рештою слов’янських мов – польською, чеською, словацькою, сербською та ін. Окрім того, разом із німецькою, англійською, іспанською, французькою та ін. ми належимо до спільної індоєвропейської мовної сім’ї, тому відшукати унікальні, питомо українські слова, які не мали би споріднених аналогів у сусідніх мовах, завдання не з легких.

      Основне зусилля і увага українських пуристів спрямовані на боротьбу з впливами російської. Ця течія активізувалася ще в сімдесяті роки минулого століття і має своїх активних поборників до сьогодні. Основні авторитети: Борис Антоненко-Давидович, Святослав Караванський, Олександр Пономарів та ін.

      У книзі «Як ми говоримо» Б. Антоненко-Давидович сформулював цілу низку стилістичних зауважень щодо слововжитку та русизмів у тодішній українській (станом на 1970 р.), покликаючись на цитати з українських письменників. Його праця стала еталоном та безперечним авторитетом для багатьох сучасних редакторів, попри те, що їй стукнуло 50 років. Так, Антоненко-Давидович розрізняє слова усмішка (добродушна) і посмішка (іронічна). Ще він розрізняє слова книга «грубий фоліант, бухгалтерська книга, книга вхідних і вихідних паперів чи так зване «Святе Письмо» та книжка – менші друковані фоліанти. Цих розрізнень свято дотримуються редактори, попри те, що в сучасній українській вони вже не актуальні.

      Антоненко-Давидович перераховує питомо українські вигуки (фіксовані в літературі): «Їй-право, далебi, справдi, справдi-бо, бiгме, таки так, леле, лeлечко, от бiда, ой горе, ой лихо (ой лишечко, ой лишенько)». Деякі з них давно не вживаються в сучасному комунікаційному дискурсі, проте перекладачі та редактори нашпиговують ними тексти та переклади голівудських фільмів. 

      Святослав Караванський (1920 – 2016), що з 1979 року жив на еміграції, у своїх пуристичних працях черпає натхнення з фольклору. Разом з Олександром Пономаревом ці два дослідники пропонують очистити українську від запозичень і подають таблиці з українськими відповідниками, незважаючи на те, що вони можуть мати різні семантичні відтінки або просто звучать штучно: авангардний – передовий, авантюрист – пройдисвіт, автентичний – справжній, автоматичний – саморушний і т.д.

      Віддаляючи українську від російської, пуристи часто пропонують вживати полонізми. Наприклад, слово «двірець»  замість «вокзал», «середник» замість «крапка з комою» (пол. dworzec,  średnik).

      Усі пуристи критикують уживання активних дієприкметників, оскільки воно характерне для російської. Активні дієприкметники, справді, не властиві українській граматиці, але стають дедалі популярнішими в розмовній мові не тільки через вплив російської, але і через просту зручність. Слово «виживший» коротше і зручніше за конструкцію «той, хто вижив». Це не означає, що слід негайно кодифікувати активні дієприкметники в українській, просто деякі мовні зміни відбуваються через оптимізацію спілкування, а не тільки через «російське засмічення».

      Будь-яке фразеологічне калькування з російської пуристи сприймають як цілком негативне явище, хоча в українській фразеології не бракує кальок з латинської, польської, церковнослов’янської тощо. Окрім того, старослов’янізми, яких більше в російській, і на які всі права має також українська, тавруються як однозначні русизми, яких треба уникати. Наприклад, слово свита (у значенні – супровід високопоставленої особи) вважається русизмом.

      Чи є український пуризм чимось унікальним? У впорядкуванні багатьох мов вдавалися до цього інструменту. У деяких випадках пуризм приживався, у деяких – ні.

Чеський пуризм, спрямований на відсіювання запозичень з німецької, був доволі успішним. Хоча зараз чехи не цураються запозичувати англізми.

      Щось подібне відбувається і в нас. Сьогодні ймовірніше зустріти слово «активності», ніж «міроприємство». Можна почути про цікавий кейс колаборації офісів, коли акаунт-менеджер не апрувнув драфт грантової аплікації. 

      Для успішного застосування пуристичних підходів потрібна відповідна інституція.

У Франції, де традиція пуризму надзвичайно сильна і давня, Французька академія – це єдиний офіційний орган, що відповідає за чистоту французької мови і затверджує всі французькі відповідники до запозичень. Завдяки цьому навіть такі слова як комп’ютер або мобільний телефон у французькій мові мають свої відповідники (ordinateur, portable).

У нас, на жаль, такого органу нема. Єдиним авторитетним мірилом «українськості» слів є Словник української мови 1970 – 1980 рр. в 11 томах.

      За сорок років він, без сумніву, застарів. І зараз ведеться робота над новим Словником української мови у 20 томах. Його відчищають від радянських впливів, проте укладають за тими самими принципами, що й попередній. Тобто слова обов’язково ілюструють прикладами з письмових джерел, незважаючи на те, що письмовий мовний вжиток не є абсолютно точним відображенням усього багатства мови. Під час укладання словника використовують список «канонічних» авторів (на яких можна покликатися). Таким чином у реєстр може потрапити якийсь авторський неологізм, а слово широкого вжитку, не зафіксоване у «канонічних» письмових джерелах, можуть проігнорувати.

Окрім того, зважаючи на традицію, у новий СУМ не потрапила так звана ненормативна лексика (обсценізми та сленґ), тому цей словник, попри значний обсяг, не відображатиме у повній мірі увесь вокабуляр сучасної української мови. Замість модернізації відбувається косметичний ремонт. Такий підхід не сприяє тому, що новий СУМ вважатимуть за авторитетне джерело.

      Мовний пуризм, як і будь-який інший інструмент упорядкування літературної мови, має сенс лише тоді, якщо його використовувати помірковано.

      З одного боку, бажано не допускати надмірної русифікації чи англізації лексики, з іншого – не слід перетворювати комунікацію на полювання за відьмами і фанатично замінювати запальничку на спалахуйку.


Журналіст

Залиште коментар