a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

Авангардна Україна

Авангардна Україна

Чим авангардний український авангард? 

Кадри з кінофільму Дзиґи Вертова (Давид Кауфман) – представника українського авангарду в кіномистецтві. “Містер Дзиґа Вертов – музикант. Професори повинні вчитися в нього, а не сперечатися з ним”, – сказав про режисера Чарлі Чаплін.

Про мистецький авангард чув кожен, хто хоч раз переступав поріг пристойного художнього музею. Про український авангард чув кожен, хто переступав поріг пристойного художнього музею в Україні. Але що ж насправді авангардного в українському авангарді, не розкажуть вам у кожному з них. Тому що український авангард, попри свій пристойний уже столітній вік, досі залишається недостатньо дослідженим і вивченим. І перш за все тому, що дуже довго – понад три десятиліття – про нього заборонено було навіть згадувати, не те що вивчати чи показувати. 

Відкриття українського авангарду почалось у 1960-ті, але й досі ми продовжуємо збирати за окремими фрагментами цілу мозаїку мистецьких подій першої третини століття. Чому він нас так вабить, і що ж такого важливого тоді відбулось? 

На початку ХХ століття в усьому світі відбулась мистецька революція: молоді митці заперечували старі академії і починали сміливі експерименти з формою та змістом мистецтва. Щодня народжувались нові напрямки у мистецтві – нові “ізми” – імпресіонізм, експресіонізм, кубізм, фовізм та ін. В Україні на той час ще навіть не було власної академії мистецтва (її відкриють лише у 1917 році), а художні школи ледве налічували кількадесят років. Менше з тим, це не завадило Києву, Одесі, Харкову та Львову, а також Миколаєву та Херсону стати відомими дестинаціями світового авангарду. 

Умовно початок авангарду рахують з 1907 року, коли Пікассо створив свою першу кубістичну картину – “Авіньонські дівчата”. Вже за рік у його паризькій студії брала уроки кубізму колишня студентка Київського художнього училища киянка Олександра Екстер. І відразу ж передавала свої знання друзям, колегам та учням у власній київській студії. Того ж 1908 року разом з Давидом Бурлюком Екстер організувала в Києві на Хрещатику виставку “Ланка” (оригінально російською “Звено”), де на непідготовану київську публіку зі стін кидались сині в крапочку бики, понівечені частини тіл людей та інші вибрики сміливої уяви художників. До слова, парижани не менше були шоковані дівчатами Пікассо. 

Карикатура на виставку "Ланка"
Карикатура на виставку "Ланка"

Але Екстер була не з тих, хто слідує за чужими вказівками. 

Для неї в кубізмі бракувало дуже важливої складової – барвів! Кубісти вважали, що яскраві кольори не можна використовувати. Вони переважно користувались гамою вохристо-коричневих, зелених та сірих тьмяних відтінків. Екстер починає малювати яскраві кубістичні картини. Наприклад, композицію з писанками. Якщо Пікассо надихався африканськими масками та скульптурою, то Екстер бачила джерело ідей у давніх, ще язичницьких зразках народного українського мистецтва. Згодом Пікассо теж почне вживати яскраві кольори. Можливо, саме під впливом Екстер. 

О. Екстер. "Натюрморт с яйцями"
О. Екстер. "Натюрморт с яйцями"

Екстер було замало тільки живопису. Її цікавили дизайн і театр. Вона першою запропонувала поєднати сучасне мистецтво, дизайн і народне мистецтво. 

Вона запросила художників створити ескізи, за якими вишивальники та вишивальниці артілі села Вербівка (сьогодні Черкаська область) робили вишивки для подушок, шаликів, скатертин та сумочок. Ці речі успішно виставлялась в Берліні, Парижі, Нью-Йорку ще на початку ХХ ст. До всього Екстер повністю змінила сценографію: замість класичного плаского тла вона вивела на сцену театру багаторівневі механічні конструкції. Сьогодні неможливо уявити театр без її новаторств. 

О. Екстер. Сценографія до спектаклю "Дама-привид"
О. Екстер. Сценографія до спектаклю "Дама-привид"

Через рік після “Ланки” у 1909 відбулась грандіозна виставка авангардного мистецтва  – Салон Володимира Іздебського – за участі художників з усього світу. 

Спочатку показана в Одесі, вона далі поїхала до Риги та Києва і вже після того – до Санкт-Петербурга. Наступний Салон 1910 року показали в Одесі, Херсоні та Миколаєві. 

Де-де? В Миколаєві та Херсоні? Так. 

Саме там показали перші найбільші виставки Василя Кандинського – понад 60 картин. Це якби Марина Абрамович та Даміен Херст зробили свої перші персоналки в Жмеринці чи Кривому Розі. Не применшуючи значення і без образ жодного населеного пункту, але рівень культурного життя в Херсоні та Миколаєві був тоді не на багато активніший, аніж зараз. І ось у це провінційне життя вривається півтисячі яскравих, ні на що не схожих і навіть не красивих (в класичному сенсі) образів. 

Звичайно, проект мав фінансовий крах, адже ніхто не хотів купувати “це щось” для своїх осель. Але тепер ми маємо чим пишатися. Самим фактом… 

Салон Іздебськог. Каталог.
Салон Іздебськог. Каталог.

Паралельно з італійськими футуристами, які намагались намалювати динаміку та рух, у Києві творив Олександр Богомазов. 

Тихий і меланхолійний з натури він сублімував потужну енергію на полотно: потяги, трамваї, лінії електропередач, пожежа – місто в його картинах ні на мить не має спокою. Сьогодні його називають одним з найвизначніших футуристів Європи і колекціонують по всьому світу. 

О. Богомазов. "Трамвай"
О. Богомазов. "Трамвай"

Разом із Олександром Богомазовим та Олександрою Екстер в Київському художньому училищі навчався ще одни Олександр – Архипенко. 

Американці вважають його американським художником (він переїхав до США у 1923) і кажуть “Арчіпенко”. Він першим переніс принципи авангарду в пластичну форму і вважається засновником кубістичної скульптури. 

А ще це він вигадав принцип рухомих біг-бордів з трьома зображеннями. До того, як рекламісти взяли собі це на озброєння, це називалось “архіпентура” і було динамічною частиною скульптури. Архипенко зізнавався, що величезний вплив на нього мали кам’яні скіфські баби, яких він змалечку бачив на подвір’ї Київського університету, в якому працював його батько. 

Архипенко. "Карусель Пьєро"
Архипенко. "Карусель Пьєро"

Майже не пам’ятала свого українського дитинства французька художниця Соня Делоне, але все ж один спогад – з українського весілля – став визначальним для її творчості. 

Концетричними кольоровими колами в її уяві залишились танцюючі селянки в кольорових спідницях з яскравими стрічками у вінках. Симультанізм або орфізм спирався на поєднання різнобарвних площин. Делоне втілювала свої ідеї в дизайнуванні та оздобленні будь-яких об’єктів та речей. 

Можемо і далі продовжувати виколупувати родзинки з тіста українського авангарду, але в нас є ще одне цікаве питання… 

Чи український український авангард? 

Тобто? Що значить? А який же він? В чому власне питання? 

Чи може авангард бути українським? Чи може він бути грузинським чи польським? І чому досі він переважно вважається російським? 

В цій суперечці не одна армія наламала списів. І армія, насамперед, піарників і маркетологів, але й у науковому середовищі теж не все так просто. Мистецтво завжди використовують, як інструмент м’якої сили – культурної дипломатії. І колишні імперії (не лише, до речі, Російська) мають схильність привласнювати собі все, що відбувалось в багатонаціональному культурному полі. Хто бачив візуальну концепцію туристичного іміджу Росії із суперматизмом і борщем, відразу розуміє, про що йдеться. 

Але є виключення. Поляки, наприклад, відзначають зараз сторіччя появи у своїй культурі нового мистецтва програмою під назвою “100 років авангарду в Польщі”. І просять не плутати з “польським авангардом”, якого вони уникають. Авангард у Польщі розвивався під одночасним впливом західноєвропейських художників та впливів з Російської імперії. Поляки всіляко наголошують на міжнародних зв’язках, дуже уважно досліджують, збирають та експонують цю частину власної культури. До речі, саме в Польщі була створена перша у Європі музейна колекція авангарду (Музей мистецтва в Лодзі). А Львів вважається одним із важливих центрів авангарду в Польщі. Але водночас і авангарду в Україні. Але водночас і єврейського авангарду. 

Такий географічно-мистецький парадокс, який залишила нам історія та авангардне мистецтво. 

Про національну чи (тільки не кажіть цього вголос!) етнічну ідентифікацію художників авангардистів краще взагалі не починати розмову, бо це лабіринт із біографічних прогалин чи містифікацій, хитросплетінь долі, особливостей моменту історії, коли розпадались імперії та утворювались національні держави, а також прагнення художників до інтернаціоналізму та подолання будь-яких обмежень: соціальних, політичних, національних. Хоча ми не можемо ігнорувати принаймні два факти: самоідентифікацію митців в той чи інший момент життя (хоча би заповнення графи національність у паспорті або ж автобіографічних даних) та впливу певних культур на формування митця, що простежуються в його творчості. 

Наприклад, донька грекині та білоруса Олександра Григорович, яка стала відомою під німецьким прізвищем чоловіка Екстер, народилась у Білостоку (нині Польща), але більшу частину свого життя прожила в Києві. У 1918 році вона стала громадянкою УНР, потім консультувала уряд Скоропадського та ініцювала Перший всеукраїнський з’їзд діячів української культури, на якому проголосила, що в мистецтві головне – “Якомога більше творчості, якомога менше провінційності”. 

Казимира Малевича вже розклали на атоми в намаганні поділити між кількома культурами українці, росіяни, поляки та білоруси. Він став метафорою наших непростих сусідських взаємин. Поляк за походженням, він виріс в Україні в родині збіднілої шляхти. Після 18 років з родиною переїхав до Курська, а згодом до Москви та Ленінграда. Наприкінці життя знову працював в Україні і планував переїхати до Києва. Але сформувався і отримав визнання Малевич у Москві та Ленінграді, хоча кількома роками пізніше там само він зазнав утисків, був заарештований і став забороненим художником. Школа та коло послідовників утворилось навколо нього за короткий, але плідний період у Вітебську (Білорусь). Тепер ми мусимо в цьому безладі хаотичних пересувань знаходити логіку культурних зв’язків і розуміємо, що історичні обставини сто років тому і можливості реалізації для художників мають мало спільного з нашою ситуацією сьогодні. Тому й накладати сучасні критерії на події минулого немає сенсу.

Ми можемо лише говорити про належність Малевича до кількох культур. Хоча його самоідентифікація (національність в анкетах/паспорті, в автобіографії) як українця дає нам підстави більш уважно вивчати його спадок і без сумнівів вписувати в історію мистецтва України. 

Казимир Малевич, як і Олександра Екстер, Олександр Архипенко, Давид Бурлюк, Олекса Грищенко, Соня Делоне та багато інших – є частиною української і важливими фігурами світової культури, але ми в жодному разі не можемо обмежувати їхню етнічну, національну чи культурну приналежність виключно та суто до України, адже всі вони живилися світовими ідеями і були частиною глобального інтелектуального та мистецького простору. Вони створили явище міжнародного, глобального значення і мали зазвичай космополітичні погляди, тому привласнення усієї спадщини авангарду Росією сьогодні не має ані причин, ані виправдань. 

Дослідниця українського авангарду, арт-менеджерка, кураторка, засновниця Інституту Малевича

Залиште коментар