a

Donec quam felis, ultricies nec, pellentesque eu, pretium quis, sem nulla consequat. Aenean massa.

11 друзів Лесі Українки: шляхетні люди красивої доби

Якби ви були Лесею Українкою, то жили б, наче в підручнику з української літератури та історії одночасно. Доля її рідних і друзів – це доля України, сповнена невимовної краси, сили і часто несправедливості. Розглядаючи життя Лариси Косач із висоти часу, що минув, дуже важко не замислитися над тим, що було б, якби вона прожила довше? Письменниця померла за рік до початку Першої світової і не застала подій, учасницею яких неодмінно би була, якби дожила. Сміємо припустити, що її репресували б, як сестру Ізидору чи подругу Людмилу. Враження, наче Бог не дозволив Лесі побачити більшовиків у Києві, колгоспи і Голодомор. 

У цій статті ми спробували розповісти про тих, хто вплинув на становлення Лесі Українки як особистості та мисткині, ким були ці часто теж немаловідомі люди, як, урешті, склалося їхнє життя. Звісно, їх було більше, ніж 11, а ієрархія тут – умовна та суб`єктивна. 

 

Батько

Теплі стосунки Лесі з татом Петром Косачем почалися – щойно вона народилася. Після народження майбутньої поетки її мати поїхала «лікувати нерви» на води (тепер ми знаємо, що це післяпологова депресія). Немовляті не могли знайти годувальницю і почали годувати штучно. Як згадує сестра Ольга Косач-Кривинюк, «за тих часів це була справа ще дуже незвична та невпорядкована. Леся почала сильно слабувати […] Врешті, батько взяв відпустку спеціяльно для того, щоб доглянути Лесі, бо боявся, що інакше вона загине. Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті досягнув того, що Леся не лише залишилася при житті, а й зовсім одужала та поправилася». 

Найтепліші Лесині спогади про дитинство – це час, проведений із батьком у Колодяжному. За спогадами Ольги, для Лесі батько «ніколи не жалував нічого, — ні сили, ні коштів, — аби їй догодити, аби їй нічого не бракувало. Завжди дуже журився тим, що, не дивлячись на все бажання й намагання, не може дати їй здоров’я».

Безперечно, сам Косач і його коло спілкування стали визначальними у формуванні світогляду Лесі Українки. Він був одним із засновників «Старої Громади», витрачав багато часу і грошей на громадські справи. Це була людина такого масштабу, що Франко плакав у нього над труною.

Донька й батько були дуже близькими і мали багато спільного. «Вони надиво високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитини, і завжди поводилися так, щоб не ображати, не принижувати тієї гідности», – писала Косач-Кривинюк. 

 

Мати

Із матір`ю Оленою Пчілкою (Драгомановою) у Лесі були складні стосунки. Псевдонім «Українка» Лесі придумала саме вона. Брат Пчілки Михайло Драгоманов теж мав псевдо «Українець». За спогадами сестри Ольги, їхня мати була дуже ревнивою та повністю контролювала дітей. Леся описувала це так: «Ох, та всіх нас ненатурально пригнітили «с детства!..» 

Олена Пчілка була непростою людиною. Нею захоплювались Донцов і Єфремов, у 1876 році славу їй принесла книга «Український народний орнамент», а пізніше Пчілка стала першою в Україні жінкою-академіком. Дивовижна працездатність і фанатична відданість справі поєднувалися в цій жінці з холодною раціональністю, що часом межувала з жорстокістю. В одному з листів до подружжя Франків вона пише: «…по-моєму, невелику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, – силою затримують їх при житті; принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два виноватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє її життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тілько тяжкий жаль…»

 

Сестра Ольга

Мабуть, найбільше пестливих слів і епітетів у листах Лесі Українки до сестри Ольги: «моя Лілея лілейная», «лілея золоторожевая», «мій Лільчик золотий і рожевий, і іскристий», «mia rosa odorata» («моя трояндо запашна»). В одному Леся пише їй: «Я думаю, що ми ніколи не розійдемось різно, завжди будемо рідні не тільки по крові, але й по духу, а чи кожна людина має таких рідних?» Справді, сестри не розійшлися ніколи. Ольга завжди була поруч, підтримувала Лесю під час конфліктів із батьками, зокрема, коли та відмовлялася вінчатися.

У 1929 році більшовики схопили чоловіка Ольги Михайла Кривинюка, а в 1937-му – сестру Ізидору. Розумним рішенням було тікати. Під час війни Ольга вирушає на Захід і рятує родинний архів, невидані твори сестри та її листи, використані і в цій статті. Ще в 1930-х Ольга розпочала писати велику працю про свою видатну сестру, яка згодом побачила світ під назвою: «Леся Українка. Хронологія життя і творчості». Встигнувши врятувати і залишити для нас цю пам`ять, Ольга Косач-Кривинюк невдовзі померла в таборі для переміщених осіб міста Авґсбург (Німеччина). На могилі, яка, на жаль, не збереглася, був напис: «Зоре моя! В тебе світло повік буде ясне!»

 

Дядько Михайло

Роль Михайла Драгоманова в українській історії важко переоцінити. Його діяльність так лякала царський уряд, що Драгоманова вислали з України разом із Павлом Чубинським після підписання Емського указу.

Так само великим був його вплив на доньку сестри, Олени Пчілки (Драгоманової). Їхнє листування, а також відвідини Лесею дядька в Софії перед самою його смертю значною мірою сформували світогляд письменниці і громадської діячки. Зокрема, вона поділяла його критичні погляди на літературні плачі за минулим. Драгоманов надсилав сестриниці іноземну літературу і радив перекладати. Він відкрив для неї Європу.

В одному з листів із Колодяжного 17-літня Леся дякує дядькові за поради і розповідає: «Ми (молоді ж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів […] Найгірш діло стоїть у нас з англійськими авторами, бо сю мову дуже мало хто знає…» А далі про захоплення брата Михайла математикою, теж не без філології: «…дістав собі диференціали Serret по французьки і втішається ними, каже, що воно краще і понятніше виходить аніж по російськи».

Навіть через рік після смерті дядька Українка не могла заповнити порожнечу і писала сестрі: «Часом мої мислі заводять мене у такий лабіринт, з якого міг би мене вивести тільки один чоловік, але його вже нема, і сеє нема я чую тепер більш, ніж коли».

 

Подруга Людя

Аби зрозуміти, наскільки добірним було товариство Лесі Українки, варто лишень згадати її найкращу подругу – Людмилу Старицьку-Черняхівську. Вона була донькою Михайла Старицького і племінницею Миколи Лисенка. Свої перші твори в альманасі «Перший вінок» Леся і Людя, як називали Людмилу рідні та друзі, надрукували разом, разом же творили «Плеяду». Пізніше Леся була в неї дружкою на весіллі.

Ці дівчата дружили змалку – і змалку були загартовані цькуванням через своє українство. Старицька-Черняхівська згадувала: «Наше покоління – виключне: ми були першими українськими дітьми, не тими, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями. Нас було небагато таких українських родин…решта були змосковлені діти-панята. Ми балакали по-українськи, батьки балакали до нас по-українськи, нас вбирали часто в українські вбрання. Цим ми звертали на себе увагу, а разом з нею і глум, посміх, кепкування, презирство. Багато довелося прийняти нашим маленьким серцям гірких образ. Як дикі звірки, що з дитинства звикають до самооборони, ми повинні були змалку давати одсіч». І вони давали відсіч. 

Після смерті Лариси Косач Старицька-Черняхівська продовжила громадську-політичну  діяльність, була членкинею Української центральної ради, працювала в урядах Української Держави за Скоропадського та УНР за Директорії. У 1919-му – підготувала законопроєкт сприяння розвитку українського кіно.

У 1941 році Людмилу схопили чекісти і відправили в Казахстан. У «телячому» вагоні сестри Старицькі зустріли давнього плеядівського друга Люді і Лесі – Агатангела Кримського. Він помер, імовірно, у січні 1942-го в Кустанайській тюрмі, а Людмила Старицька-Черняхівська – ще дорогою до в`язниці… Вірш Лесі Українки «Товаришці на спомин», присвячений Людмилі Старицькій-Черняхівській, став трагічно пророчим:  

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,

Ніколи світа-сонця не видав,

За ворогів іде в огонь і в воду,

Катам своїх поводарів оддав…

 

Іван Франко

Саме за Франкового сприяння у львівській газеті «Зоря» вперше опублікували вірші Лесі Українки – «Конвалія» та «Сафо». Познайомилася вона з ним особисто взимку 1891 року, коли їхала з матір`ю на операцію до Відня через Львів. Матір і доньку одразу допитала австро-угорська поліція (про діяльність Пчілки і те, що це сестра Драгоманова, там, звичайно, знали). Згодом Франко з родиною навідалися до Косачів. Приймати письменника в Російській імперії було справжнім викликом. У Києві жандармерія провела допити у справі фінансування «Зорі» «Старою громадою» на суму 300 карбованців. Дружину Франка Ольгу не відвідала в Колодяжному навіть сестра, як згадувала сама Ольга в листі до Олени Пчілки, «через переполох, котрий зробився коло них з приїздом фамілії нашої в Росію». 

Пізніше Пчілка була змушена відмовити Ользі Франко, коли та захотіла приїхати на Волинь. Влада дала зрозуміти Косачам, що візит «ворогів» накличе на них біду. Але спілкування Франка й Українки, яких, як і власне Україну, розділяв кордон двох імперій, не припинилося. Йому не ставала на заваді навіть серйозна різниця у віці (а надто на той час!) – 15 років. Іноді вони сварилися на ідеологічному ґрунті, проте двом геніям завжди вистачало мудрості не переходити межу.

Климент Квітка згадував, що «у відношенню її до Франка було багато звичаєвої пошани молодшого до старшого, і через те, коли вона й знаходила щось в його творах не до ладу, то висловлювалася якось обережно і неначе з ніяковістю і соромливістю». Сама ж Лариса Косач так писала Франкові: «Для мене в Вас є завжди щось таке, що стоїть вище всяких крукових, котерійних та інших справ «от мира сего». Товаришування наше, здається мені власне «не от мира сего», не каламутьмо ж його всякими survivals, бо вони нижчі від нього».

 

Ольга Кобилянська

Дружба Лесі Українки з Ольгою Кобилянською обросла здогадами про інтимну близькість через особливості їхнього листування. На перший погляд, там, справді, чимало еротизму, і є спокуса тлумачити деякі слова чи фрази як зізнання в коханні та виявив фізичного бажання. Ось, наприклад, Леся пише Ользі: «Хтось і тепер і завжди однаково когось любить і хоче комусь «небо прихилити» […] А якби був тепер при комусь, то не потребував би сидіти та мазати пером по папері, а ліг би собі коло когось, наводив би на когось паси, може б, мало що говорив, а проте більше б сказав, ніж в сьому недотепному листі». І наче ось же воно: тут тобі чітко про лежання, а тут – незрозумілі паси (рухи руками), і уява вже малює якісь пестощі. Але так ці листи читаються, коли ти наперед ангажований чутками про лесбійство письменниць: своєрідна парейдольна ілюзія, коли ввижається те, що хочемо бачити (ми писали про це явище тут). 

Кажуть, що в той час дівчата в освічених колах могли мали таку манеру спілкування. І ті «паси» могли бути тогочасними смайликами. Бо ось ти читаєш еротичні фрагменти в листі, який починається словами «До когось дуже любого», закінчується «пасами», але одразу ж у P.S., відволікшись від гри, Леся Українка повертається до шанобливих форм: «Кланяйтесь йому від мене і порадьте…»

Також про те, якими, насправді, були стосунки між Українкою та Кобилянською, зрозуміло із листів Лесі подрузі, де вона ділиться переживаннями щодо майбутнього чоловіка Климента Квітку. Про це йтиметься нижче. Любов між письменницями була, проте це були близькі стосунки талановитих посестер, що не становило ні для кого секрету і за життя поетки. Після смерті Лариси Косач її мати відповідає на співчуття Кобилянської: «Ваші палкі, гарячі слова співчуття та гіркого жалю за нещасливою Лесею діймають мене до глибини душі. Так, я знаю, що Ви не тільки поважали її як талановиту письменницю, a й любили її особисто. Вона теж любила Вас дуже, між Вами була справді якась духовна спорідненість…» 

 

Климент Квітка

Він був значно молодший від неї, що привертало увагу в той час. Пара не хотіла вінчатися, що теж привертало увагу. Церковний шлюб вони взяли лише через тиск у 1907 році у церкві села Деміївка (тоді ще під Києвом). Нині це Церква Вознесіння Господнього УПЦ московського партіархату на Голосіївському проспекті, недалеко від бібліотеки імені Вернадського.

Вони зійшлися на спільних захопленнях (за життя Квітка зібрав близько 6 тисяч народних пісень), коли письменниця переживала, як вона казала, «апогей смутку» після смерті Сергія Мержинського. Професійна співпраця переросла в дружбу, а та – в тиху любов, побудовану радше не так на пристрасті, як на повазі. Леся ніжно називала його «Кльоня» або «Квіточка». Ось вона пише Ользі Кобилянській: «Мій хтосічок знає, — що хтось завжди тримався добре з «Квіточкою», але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже «Квіточка» зовсім не може без когось жити та і хтось близько до того…»

Олена Пчілка не любила Климента, називала його жебраком і вважала, що зять зійшовся з Лесею через гроші. Та вона помилялася. Подружжя відмовилося від батьківських грошей, Климент сам заробляв на життя і лікування дружині, і вона писала сім`ї: «Я все-таки при сьому всьому не почуваюся нещасною, і якби Кльоня не мав тенденції вдаватися до лихварів, то я б ще не такі злидні, жартуючи, прийняла, бо вони якось ні на настрою, ні на наших відносинах не відбиваються…»

Шлюб, як можемо судити, надихав письменницю, це її найпродуктивніші роки: виходять «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Бояриня» (1913). 

Климент Квітка важко пережив смерть коханої. Газета «Рада» писала тоді, що він єдиний довго лишався на могилі Лесі після похорону. Є легенда, що через багато років 65-річний Квітка прийшов на Байковий цвинтар просити дозволу одружитися знову – на 25-річній піаністці Галині Кащеєвій. За фатальним збігом, Галина, як і Леся, теж померла в 42 роки… 

 

Сергій Мержинський

Як і Климент Квітка, Сергій Мержинський не подобався Олені Пчілці. Леся називала його «друг моїх ідей», а їхні стосунки – дружбою, хоча, звісно, з її боку це була таки любов. Чого лише варте оце: «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте!» 

Перед смертю Мержинського Леся страждала не лише через наближення невідворотного, а й через те, що її почуття не були взаємними. Сергій не приховував, що кохав іншу. Поетка пише матері: «Не буду, звісно, запевняти тебе, ніби мені тепер лехко жити, бо се ж би вже могло бути тілько брехнею, але тілько нагадаю тобі, що я дуже витримлива, отже ти можеш бути певна, що мені особисто ніяка небезпечність не загрожує. Мені часом аж досадно, що я така вже аж занадто витримлива – се таки певне якась нечуственність, чі що!» Хоч стосунки з дочкою були непростими, Олена Пчілка, певно, поривалася приїхати і підтримати Лесю, проте та просить: «Благаю тебе, не приїзди, ти тілько даремне надірвеш себе, а мені не поможеш, бо мені ніхто в світі тепер не може помогти…»

У ніч проти 19 січня 1901 року біля Мержинського, який при смерті, Леся Українка пише «Одержиму». Пізніше в листі до Франка вона зізнається: «…я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: J’en ai fait un drame (я з цього створила драму)…» Тобто Леся пропустила цю трагедію через себе як письменниця. Хай як цинічно це звучить – використала в роботі. Про це ж, до слова, і «Цвіт яблуні» Коцюбинського.

 

Дядько Микола Лисенко

Ти не можеш не полюбити музику, коли щотижня буваєш удома в Миколи Лисенка, – а саме в його квартирі збиралася «Плеяда». Тут він знайомив молодь із новинками світової музики. Коли влітку 1893-го Лисенко показав Лесі Українці три солоспіви на вірші Гейріха Гайне, вона писала матері: «Я прийшла од них у нестям, бо вони справді дуже гарні». Із 13 солоспівів і 2 дуетів на вірші Гайне, написаних Лисенком у 1890-х роках, – 6 це переспіви Лесі Українки. 

Є цікава історія про те, як Лисенко попросив Лесю написати вірш до його кантати на смерть Тараса Шевченка. Вона страх не любила писати з примусу, на прохання чи з нагоди, але ж самому Лисенку відмовити не могла. І ось коли композитор озвучив ще й додаткову умову, щоби вірш починався словами «Вмер батько наш та й покинув нас», прямолінійна Леся не витримала, відповівши: «Коли то вже було!»

Перша дружина Лисенка, ірландка Ольга О`Коннор, вчила Лесю грати на фортепіано. Вона мала спадкову нервову хворобу і, кажуть, стала прототипом «Блакитної троянди». Пізніше спілкування Лариси Косач і з другою дружиною композитора теж могло справити вплив на становлення письменниці, зокрема, її феміністичного світогляду. Ось що розповідала дочка Лисенка Галина: «Десь наприкінці 90-х років, коли Косачі, здається, уже перебралися на вулицю Саксаганського, у нас сиділа Леся і розмовляла з мамою… Леся уважно слухала, а моя мама якось збуджено усе говорила і говорила, і в її голосі відчувалася скарга на свою долю, на долю жінки, що зреклася власного імені і незалежності, зігнорувала свій талант і стала придатком свого чоловіка, загубленою тінню… Далі вже відверто говорила про себе, про те, що її ображає, що їй болісно, коли чує або згадує, як про неї запитують: «Хто вона – ота пані? — Та се жінка Лисенка…» Виходила Леся від нас зосереджена, замислена».

 

Михайло Старицький

Культурний горизонт для Лесі Українки задавав також Михайло Старицький. Родини Косачів, Старицьких і Лисенків близько і багато спілкувалися. Леся називала цю велику компанію «Наші сполучені штати». Вона ставилася до Старицького як до вчителя, визнаючи його внесок в українську літературу: «…моя власна робота була б мені тричі тяжча тепер, якби прийшлось працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві».

«Старицький, Лисенко — сі ймення для інших належать тільки для літератури і хисту, а для мене вони вічно викликатимуть живі образи, як імення близьких і рідних людей, що, властиво, ніколи не вмирають, поки живе наша свідомість. Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як я тепер згадую Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити», – писала Леся Українка, вона ж – Лариса Петрівна Косач-Квітка.


Автор Андрій Климчук, консультував Євген Стасіневич.

#успішнаУкраїна #advancedUkraine


Український кризовий медіа-центр

Залиште коментар